Для двадцятип'ятирічного нежонатого парубка у вісімнадцятому столітті було небагато можливостей «добре влаштуватися». Ліврейний лакей. Підмайстер. Гробар. Бондар, знати б іще, що воно таке. Чистильник взуття. Сажотрус. Фермер. Коли вони називають міського глашатая, Денні тут же пожвавлюється:
— О! Якраз для мене. Погорлати — це я залюбки.
Лорд-губернатор дивиться на Денні й каже:
— А ці ваші окуляри, вони вам потрібні?
— Ну, щоб бачити, — каже Денні.
Я влаштувався на цю роботу, бо в житті є речі гірші, ніж працювати разом зі своїм кращим другом.
Ну, себто як із кращим другом.
Насправді я гадав, що все буде весело й забавно: щось на кшталт театрального дійства, де ми — актори. Я не очікував цього дрімучого мракобісся. Цього пуританського лицемірства.
Якби ж то міські старійшини із ради знали, що пані Плейн, швачка, міцно сидить на голці. Мірошник балується метедрином. Хазяїн готелю нишком підсовує кислоту нудьгуючим школярам, яких водять сюди на екскурсії. Вони зосереджено спостерігають, як пані Галлоуей чеше вовну та пряде, попутно читаючи їм лекцію про розмноження овець і жуючи коржика з гашишем. Усі ці люди — гончар на метадоні, склодув на перкодані, срібних справ майстер на вікодині, — вони знайшли своє місце під сонцем. Помічник конюха ховає навушники плеєра під трикутним капелюхом, смикається під свій особистий рейв. Ціле збіговисько перегорілих хіпі при своїх величезних заморочках. Але це лише так — спостереження збоку.
Навіть фермер Релдон крадькома вирощує травку на краю кукурудзяного поля, біля сміттєзвалища. Тільки він називає її прядивом.[5]
Єдине, що тут і справді прикольно, в нашій колонії Дансборо, це саме історична достовірність. Але зовсім в іншому розумінні. Уся ця юрба невдах і недоумкуватих психів, які ховаються тут через те, що неспроможні дати собі раду в реальному світі й нездатні до нормальної роботи, — хіба не з цієї причини отці-пілігрими покинули Англію? Щоби створити свою власну, альтернативну реальність. Отці-пілігрими — ті ж схибнуті своєї епохи. Ті, що не вписалися у свій час. Тільки нинішні невдахи — ті, з якими я працюю, не хочуть просто вірити в Господню любов, вони намагаються здобути спасіння через нав’язливо-маніакальну антигромадську поведінку.
Або за допомогою невинних іграшок для влади та приниження ближнього. Ось він, високоповажний лорд-губернатор, сховався за мереживною фіранкою, Який-небудь безталанний актор, що не відбувся. А тут він — влада і закон. Дивиться на площу — хто там сьогодні в колодках, — неуважливо гладячи пса рукою в білій рукавичці. Про це не пишуть у підручниках з історії, але в поселеннях колоністів, якщо тебе залишали в колодках на ніч, будь-хто міг тобі вставити. Підійти ззаду, і — ну. І ти навіть не бачив, хто там тобі заправляє. Мужиків це також стосується, до речі. Власне, це була істинна причина, чому нікому не хотілося опинитись у колодках. Ну хіба що хто-небудь із рідні або друзів залишався з тобою на всю ніч. Беріг твій зад. У буквальному розумінні.
— Слухай, друже, — мовить Денні, — в мене знову штани сповзають.
Я їх знову підтягую.
Сорочка Денні, намокла від дощу, липне до спини, так що видно хребці та лопатки. Білі-білі, навіть біліші, ніж небілена бавовна. Рідка грязюка заливається в його черевики. Хоча я в плащі та капелюсі, я також мокрий як хлющ. Усе хазяйство в штанях зібгалося й страшенно свербить, тому що намокла вовна кусається. Навіть курчата-каліки розповзлися хто куди — де сухіше.
— Друже, — мовить Денні й шморгає носом, — ти йди. Ти не мусиш стовбичити тут зі мною.
Наскільки я пам'ятаю фізичну діагностику, блідість Денні може означати дисфункцію печінки.
Дивись також: лейкемія.
Дивись також: набряк легенів.
Дощ пускається все сильніше, небо щільно затягнуте хмарами. На вулиці так темно, що в будинках засвічують лампи. Із димарів валує дим. Туристи набилися в таверну — п'ють австралійський ель із олов'яних кухлів, зроблених в Індонезії. У меблевій майстерні червонодеревець укупі з ковалем нюхають клей із паперових пакетів. Може, до них приєднається й пупорізка, і вони знову балакатимуть про те, що треба б зібрати рок-гурт. Така в них мрія, яка ніколи не здійсниться.
Ми всі — у пастці. В застиглому часі. Тут усього 1734 рік. Нас замкнено в герметично запаяній часовій капсулі — як цих хлопців із телешоу, які зазнали аварії й живуть на безлюдному острові ось уже десять років, і при цьому вони не старіють і не намагаються звідти вибратись. Просто з кожним сезоном на них усе більше й більше гриму. Це своєрідне шоу також, напевно, історично достовірне.