І тут же поспіхом додаю, що це, можливо, не дуже вдала думка.
Сестри на посту сміються, прикриваючи долоньками роти. І навіть із такої немалої відстані я чую, як Діна каже:
— Так йому й треба!
Коли наступного разу я приходжу до мами, я знову — Фред Гастінґс, і в моїх дітей у школі самі п'ятірки. На цьому тижні місіс Гастінґс вирішила пофарбувати стіни їдальні зеленим.
— Краще синім, — каже мама, — у кімнаті, де їдять, стіни мають бути синіми.
Тепер наша їдальня синя. Ми живемо на Іст-Пайн-стріт. Ми католики. Гроші зберігаємо в Першому міському банку, їздимо на «крайслері».
Все — за порадою мами.
Я починаю записувати всі деталі, щоб не забути, хто я і що. У відпустку Гастінґси їздять на озеро Робсон, пишу я собі у блокнот. Там ми ловимо лососів. Уболіваємо за «Паскерс» усією сім'єю. Не їмо устриць. Нині вирішуємо питання з купівлею землі. Щосуботи, коли я приходжу до мами, я спочатку уважно перечитую свої записи.
Коли я приходжу до неї як Фред Гастінґс, вона тут же вимикає свій телевізор.
Самшити біля будинку — це добре, каже вона мені, але краще б вовчі ягоди.
Я все це записую.
Гарні люди п'ють лише скотч, каже вона. Чистять водогін у жовтні, а потім іще раз — у листопаді. Обгортають туалетним папером повітряний фільтр в автомобілі, щоб він слугував довше. Підрізають хвойні дерева тільки після перших морозів. Користуються для розпалювання золою.
Я все записую. Роблю опис того, що лишилося від мами. Плями на шкірі, зморшки, висип, лущення. Я пишу собі пам'ятки.
Щодня: маститися сонцезахисним кремом.
Зафарбовувати сивину.
Не зійти з розуму.
Їсти менше цукру та жирів.
Робити більше присідань.
Не забувати всяких дрібниць.
Підрізати волосся у вухах.
Приймати кальцій.
Зволожувати шкіру. Щодня.
Зупинити час, аби завжди залишатися таким самим.
Щоб не старіти.
Вона каже:
— Пам’ятаєте мого сина Віктора? Ви про нього нічого не чули?
Я завмираю. У мене щемить серце. Хоча я давно забув, що означає це відчуття.
Віктор, каже мама, ніколи не приходить мене провідати, а якщо приходить, він мене ніколи не слухає. Він вічно не має часу через свої проблеми, і йому на мене начхати. Він кинув інститут — медичний — і живе чортзна-як.
Вона відриває шерстинку від ковдри.
— Він працює чи то гідом у турфірмі, чи то ще кимось і має копійки, — каже вона. Зітхає й бере пульт своєю страхітливою жовтою рукою.
Я говорю: хіба Віктор про неї не дбає? Хіба в нього немає права жити своїм власним життям? Я говорю, можливо, Віктор такий заклопотаний, тому що він убивається в буквальному розумінні, — щоб оплачувати її перебування в Цій клініці. Три тисячі на місяць. Можливо, він тому кинув інститут. Я говорю просто із духу суперечності, що, можливо, Віктор робить для неї все, що може.
І навіть більше.
І мама посміхається й каже:
— О, Фреде, ви, як і раніше, завзято кидаєтеся на захист безнадійно винуватих.
Мама вмикає телевізор. На екрані красива молода жінка в розкішній вечірній сукні б'є іншу красиву молоду жінку пляшкою по голові. Удар навіть зачіску їй не зіпсував, але нагородив амнезією.
Можливо, Віктор намагається розв'язати свої власні проблеми, говорю я.
Перша красива жінка переконує красиву жінку з амнезією, що вона — робот-убивця й мусить слухатися її наказів. Робот-убивця з такою охотою погоджується на свою нову роль, що це наводить на думку, чи не прикидається вона, що в неї геть усе вибило з пам'яті. Може, вона все життя тільки про це і мріяла: дати волю своїм інстинктам убивці, і ось тепер у неї з'явилася така можливість.
Ми з мамою сидимо — дивимося телик. Моя образа й лють поступово проходять.
Раніше мама смажила мені яєчню з темними пластівцями — клаптями покриття, що не пригорає на сковорідці. Вона готувала в алюмінієвих каструльках; лимонад ми пили з пожолоблених алюмінієвих кухлів із м'якими й холодними вінцями. Ми користувалися дезодорантами з солями алюмінію. Тож зовсім не дивно, що в результаті ми стали такими, якими є.
Під час реклами мама знову заводить мову про Віктора. Цікаво, а як він проводить вільний час? І що з ним буде через рік? Через місяць? Через тиждень?
Я не маю уявлення.
— І що ви мали на увазі, — каже мама, — коли сказали, що він убивається щовечора?
Розділ сьомий
Коли офіціант відходить, я підчеплюю на виделку половину біфштекса й запихаю його до рота, цілком. І Денні каже:
— Ні, друже. Тільки не тут.
Це гарний ресторан. Люди в ошатному одязі. Свічки, кришталь. Столові прибори з додатковими виделками й ножами для спеціальних страв. Люди їдять. Ніхто ні про що не підозрює.