Я намагаюся запхати до рота половину біфштекса. М’ясо спливає солоним соком і жиром, приправленим меленим перцем. Я прибираю язик подалі, щоби звільнити більше місця під м’ясо. Слина і м’ясний сік уже стікають по підборіддю.
Люди, які стверджують, що біфштекс із кров’ю — вірна смерть, вони не знають і половини всього.
Денні нервово оглядається навсібіч і цідить крізь зуби:
— Ти стаєш жадібним, друзяко. — Він хитає головою. — Обманом любові не матимеш.
За столиком поряд з нами — літня подружня пара з обручками. Вони їдять і одночасно читають однакові програмки — якоїсь п’єси чи концерту. Коли в бокалі у жінки закінчується вино, вона сама доливає собі з пляшки. Чоловікові вона не наливає. У чоловіка на руці — масивний золотий годинник.
Денні бачить, що я спостерігаю за ними, й каже:
— Я їм усе розповім. Присягаюся.
Він виглядає офіціантів, які можуть нас знати — знати, що я затіваю. Він злостиво витріщається на мене.
Шматок біфштекса такий великий, що я не можу зімкнути щелепи. Мої щоки надулись і відстовбурчились. Рот болить від напруження, коли я намагаюся жувати. Дихати доводиться носом.
Офіціанти всі в чорних жилетах, через руку в кожного перекинуто білий рушник. Грає тиха музика. Скрипка. Срібло та порцеляна. Зазвичай ми не прокручуємо цей трюк у таких місцях, але ресторани вже закінчуються. Хоч скільки б їх було в місті, їх число однаково обмежене, а моя вистава — не з тих, які можна повторювати двічі в одному й тому ж місці.
Я відпиваю ковток вина.
За іншим столиком поряд із нами — молода пара. Вони їдять, тримаючись за руки.
Можливо, це будуть вони. Сьогодні.
За третім столиком поряд — чоловік у костюмі. Їсть, дивлячись у простір перед собою.
Може, сьогодні він стане героєм.
Я відпиваю ще вина й намагаюся його проковтнути, але в роті просто немає місця. Біфштекс застряє в горлі. Я вже не дихаю.
Наступної миті ноги судорожно смикаються, і я сповзаю зі стільця. Хапаюся руками за горло. Я вже на ногах — дивлюся на розмальовану стелю. Очі закотилися. Нижня щелепа виступила вперед.
Денні підчіплює броколі в мене з тарілки й каже:
— Друзяко, ти переграєш.
Можливо, це буде вісімнадцятирічний помічник офіціанта або хлопець у вельветових штанях і светрі з високим коміром — для когось із цих людей я стану скарбом. На всю решту життя.
Люди вже почали підводитися з місць.
Можливо, ця жінка в корсажі.
Можливо, цей чоловік в окулярах з тонкою оправою.
У цьому місяці я отримав уже три листівки з днем народження, хоча не минуло ще й половини місяця. Минулого місяця було чотири листівки. Позаминулого — шість. Я навіть не пам'ятаю більшості з тих людей. Але вони мене пам'ятають, Боже їх благослови.
Мені нічим дихати, вени на шиї надулися. Обличчя наливається кров'ю. На лобі виступає піт. На спині на сорочці розпливається пляма поту. Я стискаю шию руками — міжнародний жест, який означає: я задихаюсь. Деякі з тих, від кого я отримую листівки, навіть не говорять англійською.
Перші кілька секунд усі чекають, що хтось інший ломонеться вперед і стане героєм.
Денні бере в мене з тарілки половину біфштекса, що лишилася.
Продовжуючи стискати руками горло, я штурхаю його по нозі.
Удаю, що намагаюся зірвати краватку.
Судомно розстібаю комір.
І Денні каже:
— Гей, мені ж боляче.
Помічник офіціанта злякано задкує. Він ніякий не герой.
Скрипаль і сомельє вже мчать до мене, голова в голову.
Із іншого кінця зали до мене пробивається жінка в чорному короткому платті, Поспішає на допомогу.
Чоловік скидає смокінг і також біжить до мене. Десь нестямно кричить жінка.
Зазвичай усе відбувається дуже швидко. Хвилину, дві — максимум. Що не може не тішити: я спокійно не дихатиму близько двох хвилин, але не більше.
Якби я міг вибирати рятівника, із практичних міркувань я вибрав би літнього чоловіка з золотим годинником — він напевно заплатив би по нашому рахунку. Але з особистих симпатій я вибрав би жінку в чорному короткому платті — у неї розкішні груди.
Але навіть якщо нам доведеться розраховуватися самим… для того, щоб отримати гроші, треба гроші спочатку вкласти.
Денні незворушно жує мій біфштекс. Він каже:
— Те, що ти робиш… це таке інфантильне.
Я знову штурхаю його носаком по нозі.
Те, що я роблю: я повертаю в людське життя пригоду.
Те, що я роблю: я даю людям можливість виявити героїзм. Я їх випробовую.
Яка мама, такий і синочок.