Дурненький маленький хлопчик стоїть у світлі фар. Він чує, як у нього за спиною мама струшує балончик із фарбою, круглий камінець усередині балончика б’ється об стінки, і мама розповідає йому, що в тієї дівчини із Стародавньої Греції був коханий.
— Але юнак був із іншого краю, і йому треба було повернутися додому, — каже мама.
Чути шипіння, і хлопчик відчуває запах фарби. Мотор усе гуде й гуде, тепер — голосніше, і автобус злегка погойдується, перевалюючись із шини на шину.
І ось останньої ночі, коли дівчина та її коханий були разом, каже мама, дівчина засвітила лампу й поставила її так, аби тінь юнака лягла на стіну.
Шипіння фарби триває з перервами. Коротке шипіння, пауза. Шипіння довше, і знову пауза.
І мама розповідає, як дівчина обвела на стіні тінь коханого — щоб у неї хоч щось лишилося від їхнього кохання. Пам’ять про ці останні миті, коли вони були разом.
Наш плаксивий поганець просто стоїть, мружачись на світло від фар. Очі сльозяться, але коли він їх заплющує, однаково бачить сяюче світло — червоне-червоне — просто крізь зімкнені повіки, крізь свою власну плоть і кров.
І мама розповідає, що наступного дня коханий поїхав, але його тінь лишилася.
Тільки на секундочку хлопчик обертається назад, де мама обводить по контуру його безглузду тінь на скелі — але хлопчик стоїть далеко, й тому його тінь виходить на голову вища за маму. Його тонкі руки здаються міцними й великими. Короткі ноги витяглися, стали довгими. Вузькі плечі розвернулися широко-широко.
І мама каже йому:
— Не дивись. І не ворушись, а то все зіпсуєш.
І маленький плаксій знову повертається до світла фар.
Фарба шипить, а мама розповідає, що саме так винайшли живопис. До Стародавньої Греції ніякого мистецтва не було взагалі. А потім батько дівчини зліпив із глини фігуру юнака, за зразком контуру на стіні — й так винайшли скульптуру.
Мама говорить дуже серйозно:
— Мистецтво народжується тільки від горя. І ніколи — від радості.
Саме так з'явилися символи.
Хлопчик стоїть у світлі фар, тепер його б'є озноб, але він старається не ворушитись, а мама робить свою справу і говорить, звертаючись до величезної тіні, що коли-небудь він навчить людей усьому, чому його навчила вона. Повертати їм щастя. І навіть дещо краще за щастя: спокій.
І всі його поважатимуть.
Коли-небудь.
Це вже після того, як хлопчик дізнався, що Великоднього Зайця немає. Вже після Санта-Клауса, і Зубної Феї, і святого Крістофера, і законів Ньютона, і моделі атома Нільса Бора — але цей дурненький-дурненький хлопчик усе ще вірить мамі.
Коли-небудь, як хлопчик виросте великим, говорить мама тіні, він повернеться сюди, на це місце, й побачить, що виріс точно до тих контурів, які вона запланувала для нього сьогодні.
Голі руки хлопчиська вкрилися сиротами.
Він увесь тремтить од холоду.
І мама йому каже:
— Не тремти, чорт тебе забирай. Стій спокійно, а то все зіпсуєш.
І хлопчик намагається переконати себе, що йому тепло, але світло фар — хай і яскраве — не дає ніякого тепла.
— Мені потрібна чітка лінія, — каже мама. — Якщо тремтітимеш, то все змажеться.
І тільки згодом, через багато років, коли цей маленький невдаха закінчив із відзнакою коледж і вступив на медичний факультет Університету Південної Кароліни — коли йому було вже двадцять чотири й він навчався на другому курсі, коли мамі поставили діагноз, і його призначили її опікуном, — тільки тоді до нього дійшло, до цього маленького шмаркатого ябеди, що вирости сильним, багатим і розумним — це тільки перша половина в історії твого життя.
А зараз у нього ломить вуха від холоду. Паморочиться в голові, дихання прискорене. Груди вкрилися сиротами. Соски затверділи від холоду, як два червоні прищі, і він каже собі, цей дрібний слизняк: насправді, так мені й треба.
І мама йому каже:
— Хоча б стій прямо.
Він розпростує плечі й уявляє, що світло від фар — це прожектор за спиною розстрільної команди. Запалення легенів — так йому й треба. Туберкульоз — так йому й треба.
Дивись також: гіпотермія.[3]
Дивись також: черевний тиф.
І мама йому каже:
— Завтра мене вже поруч не буде.
Мотор крутиться вхолосту, з вихлопної труби виривається синій дим.
І мама каже:
— Тому стій спокійно й не виводь мене з себе, а то я точно тебе відшльопаю.
І вже, звичайно, цей маленький шкода заслужив, аби його відшльопали. Все, що з ним відбувається, — це все справедливо. Так йому й треба, шмаркатому недоумкові, який і справді вірить, що все обов'язково буде краще. Коли-небудь у майбутньому. Якщо ти вперто працюватимеш.