— Авжеж, — кажу я. — Ти, сестричко, така вся апетитна, як тут не піддатися спокусі.
Вона дивиться на темну пляму на лінолеумі й каже:
— Він усе-таки зізнався. Після стількох років.
Це називається терапією за допомогою рольових ігор, але Єва не знає, що все це — не насправжки.
Вона підводить очі й дивиться на мене:
— І тобі не соромно?
Ну, я так гадаю, якщо Ісус помер за мої гріхи, я в змозі взяти на себе двоє-троє чужих гріхів. Кожному випадає можливість побути цапом-відбувайлом. Узяти на себе провину.
Мучеництво святого Мене.
Чужі гріхи лежать у мене на плечах важким тягарем.
— Єво, — кажу я. — Сестричко, сонечко, красуне, кохання всього мого життя, звичайно, мені соромно. Я був такою тварюкою, — кажу я й дивлюся на годинник. — Просто ти так мене збуджувала, що я втрачав голову.
Нібито мені більше за всіх треба. Єва витріщається на мене своїми вирлатими гіпертиреозними очима, і одна сльозинка стікає по її напудреній зморшкуватій щоці.
Я дивлюся в стелю й кажу:
— Гаразд, я зробив боляче твоїй пі-пі, але це було вісімдесят років тому. Отож забудь про це й живи далі.
Вона затуляє обличчя руками — своїми жахливими руками, схожими на покарлючене коріння дерева або на висохлі морквини.
— О, Коліне, — бурмоче вона. — О, Коліне.
Потім вона прибирає руки, і її щоки мокрі від сліз.
— О, Коліне, — шепоче вона. — Я прощаю тебе. — Вона впускає голову на груди, і шморгає носом, і намагається витерти сльози краєчком свого слинявчика.
Потім ми просто сидимо й мовчимо. Навіть жуйку не пожуєш — нема в мене жуйки. Я знову дивлюся на годинник. За двадцять пять хвилин перша.
Вона витирає очі, шморгає носом і підводить голову.
— Коліне, — каже вона. — Ти мене ще кохаєш?
Господи, як мене все дістало.
Ці психовані старі.
І до речі, якщо вам раптом цікаво, я — не потвора в людському образі.
Я почуваюся героєм якоїсь дурної книжки. Я кажу:
— Так, напевно. Так, Єво, напевно, я тебе й досі кохаю.
Тепер Єва ридає, здригаючись усім тілом.
— Я така рада, така рада, — каже вона, і заливається слізьми, і шмарклі з носа капають просто їй на руки.
Вона каже:
— Я така рада, — але продовжує плакати, і я відчуваю запах пережованого біфштекса — у неї в туфлях. Запах курки з грибами — у неї в кишені. І маму все ще не привели з душу, а до першої дня мені треба бути на роботі — у вісімнадцятому столітті.
Нині я працюю над четвертим ступенем, але мені все важче й важче згадувати своє минуле. Тепер воно перемішалося з минулим інших людей. Я навіть не можу згадати, хто я сьогодні — який із адвокатів. Я зосереджено вивчаю свої нігті. Потім запитую в Єви:
— А лікарка Маршалл сьогодні тут? Ви, до речі, не знаєте, вона заміжня чи ні?
Я навіть не знаю, хто я насправді. Не знаю, хто мій батько. Мама, напевно, знає. Але не каже.
Я запитую в Єви:
— Може, ви де-небудь в іншому місці поплачете?
І раптом з’ясовується, що я вже запізнився. У годиннику співає блакитна сойка.
А Єва продовжує гірко ридати, розгойдуючись у своєму інвалідному візку. Пластиковий браслет дрижить у неї на руці. Вона каже:
— Я прощаю тебе, Коліне. Я прощаю тебе. Я тебе прощаю. О, Коліне, я прощаю…
Розділ дев'ятий
По обіді наш маленький дурненький хлопчик і його названа мама поїхали за покупками до торгового центру. Й там почули оголошення. Був кінець літа, і їм треба було купити все необхідне до школи. Того року хлопчик якраз перейшов до п’ятого класу. І йому треба було багато чого купити до школи. Смугасті сорочки, приміром. Тоді всі п’ятикласники, які себе поважали, ходили в смугастих сорочках. Це було давним-давно. Ще з найпершою названою мамою.
Смугасті сорочки у вертикальну смужку, якраз пояснював він їй, коли вони почули оголошення.
Ось таке:
— Лікарю Поле Бард, — мовив голос у динаміках, звертаючись до всіх покупців у торговому центрі, — ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».
Це було, коли мама повернулася за ним першого разу.
— Лікарю Поле Бард, ваша дружина чекає на вас у відділі косметики у «Вулворті».
Це був їхній таємний код.
Отож хлопчик збрехав і сказав, що йому треба до вбиральні, а сам пішов до «Вулворту», і там була його мама. Розкривала коробки з фарбою для волосся. На ній була жовта перука, і її обличчя в такому обрамленні здавалося зовсім-зовсім крихітним, і від неї так і тхнуло тютюном. Вона розкривала картонні коробки й виймала звідти темно-коричневі пляшечки з фарбою для волосся. Потім розкладала їх назад по коробках — тільки пляшечки були всі переплутані — й повертала коробки на полицю.