— Симпатична дівчинка, — сказала мама, дивлячись на фотографію на коробці у себе в руках. Вона поклала в коробку пляшечку з іншої коробки. Пляшечки були всі однакові — з темно-коричневого скла.
Розкриваючи чергову коробку, мама запитала:
— Як ти вважаєш, вона симпатична?
Хлопчик був таким дурним, що навіть не зрозумів:
— Хто?
— Ти знаєш хто, — сказала мама. — І вона зовсім молоденька. Я бачила, як ви з нею вибирали одяг. Ти тримав її за руку, так що не бреши.
Хлопчик був таким дурним, що йому не вистачило розуму втекти. Йому навіть на думку не спадало замислитися, чому мама три місяці просиділа в тюрмі, чому її звільнили достроково і чому його влаштували до названих батьків.
І мама запитала, міняючи місцями пляшечки з фарбою: світлий блондин — у коробку з-під рудої фарби, чорну фарбу — до коробки з-під світлого блондина:
— Вона тобі подобається?
— Хто? Місіс Дженкінс? — каже хлопчик.
Мама поставила обидві коробки на полицю, навіть не закривши їх як слід.
— Так вона тобі подобається?
Начебто це допоможе, наш маленький скиглій і ябеда мовить:
— Вона — всього лиш названа мати.
І, не дивлячись на хлопчика — дивлячись на фотографію жінки на коробці у себе в руках, — мама сказала:
— Я запитала: вона тобі подобається?
До них підійшла світловолоса жінка з магазинним візком і взяла з полиці коробку з фотографією блондинки, але з якоюсь іншою фарбою всередині. Жінка поклала коробку до себе у візок і пішла далі.
— Вона вважає себе блондинкою, — сказала мама. — Але треба ламати уявлення людей про себе.
У мами це називалося «косметичний тероризм».
Маленький хлопчик дивився вслід жінці з візком, аж поки вона відійшла зовсім далеко — на ту відстань, коли вже нічого не виправиш.
— У тебе є я, — сказала мама. — І як ти до неї звертаєшся, до названої матері?
— Місіс Дженкінс.
— І вона тобі подобається? — запитала мама й подивилася на хлопчика. Вперше за весь цей час.
І він прикинувся, що вже все для себе вирішив, і сказав:
— Ні.
— Ти її любиш?
— Ні.
— Ти її ненавидиш?
І цей маленький безхребетний черв’як сказав:
— Так.
І мама сказала:
— Ти все правильно розумієш. — Вона нахилилася до нього і подивилася просто у вічі та сказала: — Ти дуже її ненавидиш, цю місіс Дженкінс?
І наш дрібний засранець сказав:
— Дуже-дуже.
— Дуже-дуже і ще вдвічі дужче, — сказала мама і простягла йому руку. — Ходімо. Нам треба встигнути на потяг.
Міцно тримаючи його за руку, вона потягла його за собою по проходу — до виходу.
— Ти мій. Тільки мій. Назавжди. Пам’ятай про це.
Коли вони вийшли на вулицю, вона сказала:
— Так, до речі. Про всяк випадок. Якщо коли-небудь тебе запитають у поліції або взагалі хто-небудь запитає… зараз я тобі розповім про ті неподобства, які ця названа мати чинила з тобою щоразу, коли ви залишалися самі.
Розділ десятий
У будинку, де я нині мешкаю, у старому маминому будинку, я розбираю її папери: її інститутські лекції та залікові книжки, її банківські рахунки, її протоколи та заяви. Стенограми судових процесів. Мамин щоденник, на замочку. Все її життя.
Наступного разу, коли я приходжу до мами в лікарню, я — містер Беннінґ, адвокат, який захищав її на суді за звинуваченням у кіднепінгу, якраз після випадку зі шкільним автобусом. Іще через тиждень я — Томас Велтон, якому вдалося скоротити їй термін тюремного ув'язнення до півроку, коли її визнали винною в нападі на тварин у зоопарку. Ще через тиждень я — адвокат у цивільних справах, який ледве не збожеволів із її справою про зловмисно завдану шкоду, кола вона вчинила дебош на балеті.
Є стан протилежний дежа-вю. Він називається «жамевю». Це коли ти постійно зустрічаєшся з одними й тими самими людьми або приходиш в одне й те саме місце, раз по раз, але щоразу для тебе — як уперше. Всі — незнайомці. Все — незнайоме.
— Як там справи у Віктора? — запитує мама під час мого наступного візиту.
Хоч ким би я був сьогодні. Черговий адвокат du jour.[6]
«А хто це, Віктор?» — хочу я запитати.
— Вам краще не знати, — кажу. — Це розіб'є вам серце. — Я запитую маму: — А яким він був, Віктор, коли був маленьким? Чого він хотів од життя? У нього була мета? Або мрія?
Я почуваюся, мов актор із якої-небудь мильної опери, яку дивляться актори іншої мильної опери, яку дивляться актори ще однієї мильної опери, яку дивляться вже справжні люди — десь там, далеко. Щоразу, коли я приходжу до мами в лікарню, я виглядаю в коридорі жінку-лікаря в окулярах у чорній оправі, з довгим чорним волоссям, зібраним у пучок, і сексуальними вухами.