Лікарка Пейдж Маршалл, із її дощечкою для паперів. Із її страхаючими мріями про те, як допомогти моїй мамі прожити ще десять-двадцять років.
Лікарка Пейдж Маршалл — іще одна потенційна доза сексуальної анестезії.
Дивись також: Ніко.
Дивись також: Таня.
Дивись також: Ліза.
У мене складається відчуття, що я справляю вельми невигідне враження — своїми стараннями.
У моєму житті не більше сенсу, ніж у дзенському коані.
Співає волове очко, але я не впевнений, справжній це птах чи зараз рівно четверта година.
— Пам’ять у мене слабка стала, — каже мама. Вона тре скроні великим і вказівним пальцями, обхопивши лоб рукою, й каже: — Мабуть, я мушу розповісти Віктору правду про нього. І це мене турбує. — Вона говорить, відкинувшись на подушки: — Я навіть не знаю. Мабуть, треба йому розповісти. Поки не пізно. Але я сумніваюсь. Хоча він, певно, має знати, хто він такий.
— Так, мабуть, — кажу я. Я приніс шоколадний пудинг і намагаюся засунути ложку їй до рота. — Хочете, я йому зателефоную, й він буде тут через кілька хвилин.
Пудинг — світло-коричневий і ароматний, під холодною темно-коричневою шкіркою.
— Але я не можу, — каже вона. — Я почуваюся винуватою, мені буде соромно. Я навіть не знаю, як він це сприйме.
Вона каже:
— Можливо, йому краще не знати.
— Тоді розкажіть мені, — говорю я. — Зніміть із себе Цей тягар.
Я обіцяю, що нічого не скажу Віктору, аж поки вона Дасть дозвіл. Вона дивиться на мене, примружившись. Зморшки біля рота — всі коричневі від шоколадного пудингу. Вона каже:
— Але звідки я знаю, чи можна вам довіряти. Я навіть не знаю, хто ви.
Я всміхаюсь і кажу:
— Ясна річ, мені можна довіряти.
І суну їй ложку до рота. Вона не ковтає. Коричневий пудинг так і залишається на язиці. Але це все-таки краще, ніж зонд для штучного годування. Ну гаразд, не краще. Дешевше.
Я прибираю пульт від телевізора вбік, так, аби вона до нього не дотяглась, і кажу:
— Ковтайте.
Я кажу їй:
— Мені можна довіряти.
Я кажу:
— Я — батько Віктора.
Вона витріщає на мене свої білясті очі, а решта її обличчя — шкіра у зморшках і плямах — немовби стискається і стікає під комір нічної сорочки. Вона швидко хреститься висохлою жовтою рукою, і в неї відвисає щелепа.
— Так це ти… ти повернувся, — каже вона. — О благословенний Отче Небесний. Прости мене. Будь ласка.
Розділ одинадцятий
Денні знов у колодках, цього разу — за те, що прийшов на роботу з печаттю на тильному боці долоні. Разовий пропуск до якогось там нічного клубу.
Я кажу йому:
— Друже.
Я кажу:
— Це взагалі жах якийсь.
Денні кладе руки у спеціальне заглиблення, щоб я їх замкнув, його сорочка вбрана в штани. Він уже знає, що треба трохи зігнути коліна, щоб не напружувати спину. Перед тим як сідати в колодки, він не забув сходити до туалету. Денні в нас уже став експертом щодо того, як приймати покарання. У нашій дивовижній колонії Дансборо мазохізм — цінна професійна навичка.
Власне, як і в багатьох інших компаніях.
Учора в лікарні Святого Антонія, розповідаю я Денні, все було так само, як у тому старому фільмі про хлопця та про його портрет, коли хлопець жив собі на втіху, веселився по-всякому і прожив сто років, але на вигляд не змінювався. Залишався таким же молодим. А от портрет, навпаки, старів. На ньому проступали сліди бурхливого життя, вічних п'янок-гулянок, і ніс у портрета прогнив од сифілісу та триперу.
Усі пацієнтки в лікарні Святого Антонія — всі мурчать, прикривши очі. Всі всміхаються. Всі доброчесні й задоволені.
Окрім мене. Я — їхній портрет.
— Привітай мене, друже, — каже Денні. — Я вже місяць як «непитущий». Це все через те, що я постійно сиджу в колодках. Місяць, прикинь. Я такого не пам'ятаю з тринадцяти років.
Мамина сусідка по кімнаті, кажу я йому, місіс Новак, тепер нарешті задоволена — тепер, коли я зізнався, що це я вкрав її винахід зубної пасти.
Іще одна стара дама щаслива, як папуга, — тепер, коли я зізнався, що це я щоночі пісяю їй у постіль.
Так, сказав я їм усім. Це я. Я. Я спалив ваш дім. Я розбомбив ваше село. Я депортував вашу сестру. Я продав вам зовсім негодящий автомобіль 1968 року. Так, це я вбив вашого собаку.
Отож забудьмо про те, що було, і живімо далі.
Я їм сказав: звертайте все на мене. Вставляйте мені скопом — я буду м'яким пасивним задом. Я переберу на себе всю вашу провину.