Одного разу — тільки одного разу — я запитав у неї про її сім'ю, про моїх бабусю та дідуся з Італії.
І вона мені сказала, я це добре пам’ятаю:
— Вони про тебе нічого не знають, і тобі про них знати не треба.
І якщо вони нічого не знають про дитину їхньої дочки, можна з упевненістю припустити, що вони нічого не знають і про її пригоди — про її засудження по статті «непристойність, яка кримінально карається», по статті «замір убити», по статті «умисне завдання шкоди», по статті «домагання до тварин». Можна з упевненістю припустити, що вони такі самі схибнуті. Достатньо тільки поглянути на їхні меблі. Тяжкий випадок психічного розладу.
Я гортаю телефонний довідник.
Ось жорстока правда життя: я плачу три штуки на місяць за мамине перебування в лікарні Святого Антонія. П’ятдесяти баксів у лікарні Святого Антонія вистачить лише на оплату однієї зміни підгузка.
Лише Богу відомо, скільки разів мені доведеться майже померти, щоб оплатити зонд штучного годування.
Ось жорстока правда життя: на поточний момент у моїй книзі героїв — трохи більше трьохсот осіб, але я однаково не набираю трьох тисяч баксів на місяць. Плюс до того щовечора — рахунок у ресторані. Плюс — чайові. Накладні видатки мене вбивають.
Тут усе працює за принципом піраміди: постійно доводиться вербувати людей — тих, хто буде внизу. За тим самим принципом, на якому побудована служба соціального забезпечення: гарні, добрі люди платять за когось іншого. Ці добрі самаритяни — моя особиста служба соціального забезпечення мене, любого.
«Схема Понзі»[8] — не зовсім вірна фраза, але це перше, що спадає на думку.
Ось сумна правда: досі, щовечора мені доводиться шукати в телефонному довіднику підходяще місце, щоб майже померти.
Ось такий Телетон Віктора Манчіні.
Те, чим я займаюся, — нічим не гірше за те, що робить уряд. Тільки люди, які вносять гроші до фонду Віктора Манчіні, роблять це цілком добровільно й за власним бажанням. Вони вносять гроші й пишаються собою. І хваляться перед знайомими та друзями.
Це дуже проста афера. На вершині — завжди тільки я, а решта — завжди внизу. Добрі, щедрі люди.
Але ж я витрачаю гроші аж ніяк не на наркотики й не на азартні ігри. І я навіть не пам'ятаю, коли я востаннє нормально повечеряв. Я просто не встигаю з'їсти все. Тому що мені треба працювати. Давитися й задихатися. Мене обов'язково хтось урятує, але це ще не гарантія, що він потім посилатиме мені гроші. Є люди, яким це взагалі не спадає на думку. І навіть найщедріші з інвесторів із часом перестають слати чеки.
Слізна сцена — коли я ридаю в обіймах свого рятівника, — з кожним разом мені все легше й легше витискати із себе сльозу. Але зате мені тепер усе важче зупинитися.
Іще не закреслені в телефонному довіднику. Ресторанифондю. Тайська кухня. Грецька. Ефіопська. Кубинська. Є ще тисяча місць, де я поки що не вмирав.
Для того щоби грошові надходження збільшувалися, треба «робити» по два-три герої за вечір. Іноді для того, щоб нормально попоїсти, доводиться заходити в три-чотири місця. За вечір.
Я — артист перформансу в обідньому театрі, даю по три концерти за вечір. Леді та джентльмени, мені потрібен помічник із глядачів.
— Вельми дякую, але ні, обійдемося без вас, — подумки звертаюся до мертвих родичів. — Я сам створюю свою власну сім'ю.
Риба. М’ясо. Вегетаріанська кухня. Сьогодні ввечері, як і будь-якого іншого вечора, найліпше — просто заплющити очі.
Ткнути навмання пальцем у розкритий довідник.
Виходьте на сцену й ставайте героями, леді та джентльмени. Виходьте на сцену й рятуйте мені життя.
Тикаєш навмання пальцем у розкритий довідник.
Нехай за тебе все вирішує доля.
Розділ тринадцятий
Спека. Денні знімає куртку та светр. Стягає через голову сорочку, навіть не розстебнувши рукави та комір, — і застряє головою та руками в червоній картатій фланелі. Футболка злегка задирається, поки він намагається вибратись із сорочки. На його запалому животі — якийсь незрозумілий висип. Навколо сосків ростуть довгі чорні волосинки. Соски всі у дрібних тріщинах і немовби запалені.
— Друже, — каже Денні, все ще борючись із сорочкою. — Запаришся, поки все знімеш. Чого тут так душно?
Тому що це лікарня. Для тяжкохворих.
Над поясом джинсів видно резинку його дешевих трусів. На резинці — якісь іржаві смуги. З-під неї вибиваються чорні волосинки. На футболці під пахвами — жовтуваті плями засохлого поту.
8
Схема Понзі — фінансова піраміда, придумана Карло Понзі в 20-х роках минулого століття. Понзі обіцяв повернути 1500 доларів за вкладення 1000 доларів. Різниця покривалася наступним інвестором. Понзі заробляв мільйони, аж поки висох потік легковірних претендентів.