Дівчина за стойкою реєстратури спостерігає за нами, зморщивши носа.
Я намагаюсь осмикнути його футболку. Пупок Денні забитий якоюсь пилюкою. На роботі, в роздягальні, я бачив, як Денні знімає штани і труси — він знімає їх разом, труси і джинси, вивертаючи їх. Я так робив, коли був маленьким.
І Денні каже, все ще не вибравшись із сорочки:
— Друже, допоможи мені, га? Там десь ґудзик… його, мабуть, треба розстебнути.
Дівчина за стойкою реєстратури виразно дивиться на мене. Вона тримає в руках слухавку, але поки що чекає.
На підлозі перед Денні — купа одягу. Нарешті він виборсується із сорочки й залишається в самій зашкарублій футболці та джинсах із брудними плямами на колінах. Шнурки на його тенісних черевиках зав'язані намертво, дірочки під шнурки щільно забиті злежаною грязюкою.
Тут дійсно дуже топлять — градусів під сто,[9] тому що в більшості пацієнтів погана циркуляція крові, пояснюю я Денні. Тут лежать здебільшого старі.
Пахне чистотою — тобто мийними засобами й ароматними освіжувачами. Я вже знаю: хвойний запах приховує сморід од фекалій. Лимонний запах приховує блювотину. Запах троянд — сечу. Одні відвідини лікарні Святого Антонія — й тобі вже ніколи не захочеться нюхати троянди.
У вестибюлі стоять канапи та штучні рослини в горщиках. Але всі прикраси інтер'єру вичерпуються відразу за дверима з автоматичними замками.
Денні каже дівчині за стойкою реєстратури:
— Нічого, якщо я тут усе залишу? — Він має на увазі купу одягу, скинутого просто на підлогу. Він каже: — Я Віктор Манчіні. — Він скоса поглядає на мене. — І я прийшов побачитися з мамою.
І я кажу Денні:
— Слухай, вона не дебілка. — А дівчині за стойкою реєстратури я говорю: — Я Віктор Манчіні. Я прийшов до мами, її звати Іда Манчіні. Вона в палаті 158.
Дівчина за стойкою реєстратури натискає кнопку на телефоні й каже у слухавку:
— Сестро Ремінгтон. Сестро Ремінгтон, пройдіть, будь ласка, до реєстратури. — Її голос відлунюється гучно від високої стелі.
Цікаво, а ця сестра Ремінгтон — вона взагалі існує?
Або, може, ця дівчина гадає, що Денні — просто черговий агресивний хронічний роздягальник?
Денні штовханами запихає одяг під крісло.
До стойки реєстратури підходить тілистий дядько.
Однією рукою він підтримує нагрудну кишеню, набиту кульковими ручками. Друга рука — на поясі. На кобурі з перцевим балончиком. Тут же, на поясі, — масивна в'язка ключів. Він запитує, звертаючись до дівчини за стойкою реєстратури:
— Які проблеми?
І Денні каже:
— А де тут нужник? Ну, для цивільних.
Проблема — Денні.
Він прийшов, аби вислухати сповідь моєї мами. У мене такий план: я проведу його до неї й відрекомендую як Віктора Манчіні.
Вона розповість йому свою таємницю, й тоді я дізнаюся, хто я насправді. Й мамі стане спокійніше. Може, вона почне їсти. Набере вагу. І мені вже не доведеться витрачатися на зонд для штучного годування. І вона не помре.
Коли Денні повертається з нужника, охоронець проводжає нас до «житлової» частини лікарні. Денні каже:
— Уявляєш, нужник у них не замикається. Я тільки сідаю на унітаз, і тут до мене вдирається якась старушенція.
Я питаю: і чого — вона сексу хотіла?
І Денні каже:
— Знущаєшся?
Ми проходимо коридором, охоронець відмикає і замикає двері. В’язка ключів стрибає в нього на поясі та дзвенить. Він такий товстий — у нього навіть на шиї валики жиру.
— А твоя мама, — питає Денні, — ви з нею схожі?
— Можливо, — кажу. — Тільки вона, ну, знаєш…
І Денні каже:
— Тільки вона вся всохла, та з головою в неї не все як слід, еге ж?
І я кажу:
— Замовкни. — Я кажу: — Гаразд, вона була поганою матір'ю, але іншої в мене немає.
— Вибач, друзяко, — мовить Денні. — Але хіба вона не помітить, що я — це не ти?
Тут, у лікарні Святого Антонія, штори на вікнах запинають задовго до темряви. Бо якщо пацієнти побачать своє відображення у склі, вони можуть подумати, що хтось заглядає до них у вікно. Це називається «призахідний психоз». Коли старі люди казяться при заході сонця.
Більшість із тутешніх пацієнтів можна посадовити перед дзеркалом, і вони думатимуть, що це така спеціальна передача про старих хворих людей, сидітимуть і дивитимуться — годинами.
Проблема в тому, що коли я Віктор, мама не хоче зі мною розмовляти, і вона нічого мені не скаже, коли я її адвокат. Моя єдина надія — бути її адвокатом, коли Денні буде мною. Я її викличу на розмову. Денні її вислухає. Може, тоді вона заговорить.