Це Пейдж Маршалл.
Я відмотую плівку назад.
— Добрий день, це лікар Пейдж Маршалл, — каже вона. — Мені потрібно поговорити з Віктором Манчіні. Будь ласка, передайте містеру Манчіні, що я обдзвонила лікарні й центри штучного запліднення, які згадуються у щоденнику його матері, й виявилося, що всі вони дійсно існують. І лікарні, й навіть лікарі. — Вона каже: — І що найдивовижніше, вони чомусь усі засмучувалися, коли я починала розпитувати їх про Іду Манчіні.
Вона каже:
— Схоже, що це не просто хворобливі фантазії місіс Манчіні.
Виникає ще один голос, на задньому плані. Він мовить:
— Пейдж?
Чоловічий голос.
— Послухайте, — каже вона. — Тут поруч мій чоловік. Передайте, будь ласка, Віктору Манчіні, щоб він знайшов мене в лікарні Святого Антонія якомога скоріше.
Чоловічий голос мовить:
— Пейдж? Ти що там знову затіваєш? Чому ти шепочеш…
На плівці — короткий гудок.
Розділ тридцять шостий
Субота, отже, візит до мами.
У вестибюлі лікарні Святого Антонія я говорю дівчині за стойкою реєстратури, що я — Віктор Манчіні й прийшов побачити свою маму, Іду Манчіні.
Я кажу:
— Тобто… тобто якщо вона ще не померла.
Дівчина за стойкою реєстратури дивиться на мене тим особливим поглядом, нібито їй мене жаль. Вона притискає підборіддя до грудей і дивиться на мене знизу вгору. Погляд, сповнений невимовного жалю. Кутики губів журливо опущені вниз. Брови злегка нахмурені. Вона дивиться на мене й каже:
— Ясна річ, ваша мама, як і раніше, з нами.
І я кажу:
— Не зрозумійте мене невірно, але краще б її з нами не було.
Вона на мить забуває про жалість, і її сумна усмішка перетворюється на вовчий оскал. Якщо жінка дивиться тобі у вічі, проведи язиком по губах. Як правило, жінки зразу відводять погляд. Є й такі, що не відводять, але їх дуже мало. Вони — як несподіваний виграш у лотерею.
Місіс Манчіні в тій самій палаті, говорить дівчина за стойкою реєстратури. На першому поверсі.
Я говорю: міс Манчіні. Моя мама незаміжня, якщо тільки ви не розглядаєте мене з точки зору варіації царя Едіпа.
Я запитую, чи на місці лікарка Маршалл.
— Звичайно, на місці, — каже дівчина за стойкою реєстратури. Тепер вона відвернулась і дивиться на мене краєм ока. Погляд недовіри.
Усі ці старі божевільні Ірми, Лаверни, Віолетти й Олівії в ходунках та інвалідних візках уже збираються в зграйку за скляними дверима й починають повільну міграцію в мій бік. Усі хронічні роздягальниці. Всі ці утилізовані бабусі та склеротичні білки з кишенями, набитими пережованою їжею, — старі маразматики, що забувають, як треба ковтати, з легенями, повними рідини і шматків їжі.
Усі вони мені посміхаються. Просто сяють. В усіх на руках — пластикові браслети, що блокують замки на дверях. Але вони, ці божі кульбабки, однаково мають вигляд кращий, аніж я почуваюсь.
У кімнаті відпочинку пахне трояндами, сосною та лимоном. Гучний маленький світ у телевізорі вимагає до себе уваги. Шматочки картинок-головоломок розкидані по столу. Маму поки ще не перевели на третій поверх, на поверх смерті, й лікарка Пейдж Маршалл сидить у неї в палаті на медичній канапі, перебирає свої папери. Вона бачить, що я заходжу, й каже:
— На кого ви схожі?! — Вона мовить: — Здається, зонд для штучного годування потрібен не тільки вашій мамі.
Я говорю, я прослухав її повідомлення на автовідповідачеві.
Мама — на ліжку. Здається, вона спить. Її живіт — як роздутий горбок під ковдрою. Руки — тільки шкіра та кістки. Голова тоне в подушках, очі заплющені. Вона скрипить зубами уві сні й важко ковтає слину.
Потім вона розплющує очі й простягає до мене руки із сіро-зеленими пальцями. Мовби у сповільненій зйомці. Мовби вона — під водою і пливе до мене, вся у тремтінні та брижах, як світло на самому дні басейну вночі, в черговому мотелі, на з'їзді з чергового шосе, коли я був маленьким. Пластиковий браслет висить у неї на зап'ясті, й вона каже:
— Фред.
Вона знову ковтає слину, кривлячись од зусиль, і мовить:
— Фред Гастінґс. — Вона дивиться на Пейдж, не повертаючи голови, всміхається й каже: — Тіммі. — Вона мовить: — Фред і Тіммі Гастінґси.
Її адвокат і його дружина.
Мої записки про Фреда Гастінґса лишилися вдома. Я не пам'ятаю, яка в мене машина: «форд» чи «додж». Я не пам'ятаю, скільки в мене дітей. І яким кольором урешті ми пофарбували їдальню. Взагалі я нічого не пам'ятаю про своє життя як Фреда.
Пейдж так і сидить на канапі. Я підходжу до неї, кладу їй руку на плече й кажу мамі: