— Як ви почуваєтеся, місіс Манчіні?
Її кошмарна сіро-зелена рука трохи підводиться й похитується в повітрі праворуч-ліворуч — міжнародний жест, який означає «так собі». Вона заплющує очі, всміхається й каже:
— Я сподівалася, що сьогодні прийде Віктор.
Пейдж поводить плечем, скидаючи мою руку.
І я кажу:
— Мені здавалося, зі мною вам спілкуватися приємніше.
Я кажу:
— Віктора ніхто не любить.
Мама тицяє пальцем у бік Пейдж і запитує:
— Ви його любите?
Пейдж дивиться на мене.
— Фреде, — каже мама, — а ти його любиш?
Пейдж нервово клацає кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Не дивлячись на мене, уткнувшись у свої записи на дощечці з прищепкою, вона каже:
— Так.
І мама всміхається, і тицяє пальцем у мене, і запитує:
— А ти її любиш?
Можливо, як дикобраз свою смердючу паличку, якщо це можна назвати любов'ю.
Можливо, як дельфін любить гладенькі стіни басейну.
І я кажу:
— Ну, напевно.
Мама схиляє голову набік, дивиться на мене суворо й мовить:
— Фреде.
І я кажу:
— Ну, добре, добре. Я люблю її.
Вона кладе свою страшну сіро-зелену руку назад на наг дутий живіт і мовить:
— Ви двоє такі щасливі. — Вона закриває очі й каже: — А от Віктор, він не вміє любити.
Вона каже:
— Чого я більше за все боюсь: що, коли я помру, в світі вже не залишиться нікого, хто б любив Віктора.
Старе луб'я. Людські недогризки.
Як я їх ненавиджу.
Любов — маячня. Почуття — маячня. Я — камінь. Мерзотник. Бездушна тварюка. І пишаюся цим.
Чого б Ісус ніколи не зробив?
Якщо доводиться вибирати між бути любим і бути вразливим, чутливим і тонкошкірим, тоді залиште свою любов при собі.
Я не знаю, що це було — брехня чи присягання, — коли я сказав, що люблю Пейдж. Але однаково це був виверт. Чергова порція маячні. Ніякої душі немає, і я, курва, абсолютно точно не плакатиму.
Мама лежить із заплющеними очима. Її груди здіймаються й опадають під ковдрою.
Вдих. Видих. Уявіть собі, що на вас м’яко діє який-небудь тягар, притискаючи голову, груди й руки до ліжка. Все глибше і глибше.
Вона засинає.
Пейдж підводиться з канапи, киває на двері, і я виходжу вслід за нею в коридор.
Вона оглядається на всі боки й каже:
— Може, підемо до каплиці?
Я щось не в настрої.
— Просто поговорити, — каже вона.
Я говорю: гаразд. Ми йдемо по коридору, і я кажу:
— Дякую за ті слова. За ту брехню, я маю на увазі.
І Пейдж мовить:
— А хто говорить, що це була брехня?
Чи означає це, що вона мене любить? Ні. Неможливо.
— Ну, гаразд, — каже вона. — Можливо, я ледь-ледь прибрехала. Але ви мені подобаєтесь. У чомусь.
Вдих. Видих.
Ми заходимо до каплиці, Пейдж зачиняє за нами двері й каже:
— Ось. — Вона бере мою руку і прикладає її до свого плаского живота. — Я виміряла температуру. Зараз — безпечний час.
У животі неприємно бурчить. Я говорю:
— Правда? — Я кажу: — Зате в мене дуже навіть небезпечний.
Таня з її гумовими іграшками.
Пейдж одвертається й повільно відходить геть. Вона говорить, не обертаючись до мене:
— Я навіть не знаю, як усе це розповісти.
Сонячне світло ллється крізь вітражі. Вся стіна — сотні відтінків золота. Білястий дерев'яний хрест. Символи, символи. Вівтар, огорожа, біля якої приймають причастя, — все присутнє. Пейдж сідає на лаву й зітхає. Вона піднімає папери на своїй дощечці з прищепкою, і під ними видніється щось червоне.
Мамин щоденник.
Вона віддає щоденник мені й каже:
— Можете самі перевірити. Насправді я навіть рекомендую перевірити. Заради власного душевного спокою.
Я беру книжку. Але для мене це — китайська грамота. Ну гаразд, італійська грамота.
І Пейдж каже:
— Єдине, що тут добре, — це що немає ніяких доказів, що генетичний матеріал узяли від реальної історичної особи.
А решта — цілком реально, каже вона. Дати, лікарні, лікарі. Все підтвердилось. Хоча церковники, з якими вона розмовляла, стверджували, що вкрадена реліквія, крайня плоть, тканину якої було використано в експерименті, була єдино справжньою. В Римі з цього приводу однозначної думки немає. Мовляв, діло темне, сам чорт ногу зломить.
— І що ще добре, — каже вона, — я нікому не розповідала про те, хто ви насправді.
Ісус милосердний.
— Ні, я маю на увазі, хто ви тепер, — мовить вона.
Я кажу:
— Ні, ви не зрозуміли. Це я так лаюсь.
Відчуття таке, мовби мені видали на руки результати поганої біопсії. Я кажу:
— І що все це означає?