Пейдж нахиляється й видихає повітря в рот моїй мамі. Потім випростується, робить вдих. Знову дихає в рот моїй мамі. І ще раз. І ще. З кожним разом її губи все більше й більше вимазані шоколадом. Шоколад — він скрізь. Ми дихаємо не повітрям — запахом шоколаду.
Я так і сиджу зі стаканчиком пудингу в одній руці та пластмасовою ложечкою — в іншій. Я говорю:
— Все гаразд. Я сам усе зроблю. — Я кажу: — Я вже робив так. Із Лазарем.
І я кладу руки мамі на груди.
Я кажу:
— Ідо Манчіні. Я велю тобі жити.
Пейдж дивиться на мене в перерві між вдихами-видихами. В неї все обличчя в шоколаді. Вона мовить:
— Здається, тут якесь непорозуміння.
І я кажу.
— Ідо Манчіні, живи і будь здорова.
Пейдж нахиляється над ліжком і також кладе руки мамі на груди. Тисне з усієї сили. Злегка відпускає й тисне знову. Масаж серця.
І я говорю:
— Це зайве. — Я кажу: — Я — Ісус.
І Пейдж шепоче:
— Дихай! Дихай, чорт забирай!
І раптом у неї з-під рукава падає білий пластиковий браслет.
І тієї ж миті все припиняється: хрипи, судорожні змахи руками, булькання у здавленому горлі.
«Удівець» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.
Розділ сорок четвертий
Мама мертва. Мама мертва, а Пейдж Маршалл — пацієнтка божевільні. Все, що вона говорила, — це суцільні вигадки. І що я — навіть страшно сказати, — це Він. І що вона мене любить.
Ну, добре: що я їй подобаюсь.
І що я від народження — гарний і добрий.
Так от: я зовсім не такий.
І якщо материнство — це новий Бог, єдине, що лишилося святого у світі, тоді виходить, я вбив Бога.
Це жаме-вю. Стан, протилежний дежа-вю. Коли всі для тебе — незнайомці, і не важливо, що ти впевнений, буцімто знаєш їх усіх далі нікуди.
Що мені тепер залишається? Тільки ходити на роботу в колонію Дансборо, вештатися там у минулому, подумки переживаючи все знов і знов. Дихати запахом шоколаду з моїх забруднених рук. Я застряв у тій миті, коли мамине серце зупинилось, а з-під білого рукава Пейдж випав запаяний пластиковий браслет. Це Пейдж, а не мама була божевільною. Це Пейдж, а не мама жила у вигаданому світі.
Це я жив у вигаданому світі.
Тоді, в палаті, Пейдж випросталася над постіллю, вимазаною шоколадом. Вона сказала мені:
— Іди геть. Тікай.
Дивись також: «Вальс Голубого Дунаю».
Але я тільки тупо витріщався на її браслет. Пейдж обійшла ліжко, взяла мене за руку і сказала:
— Нехай вони думають, що це я зробила. — Вона потягла мене до виходу з палати. — Або що це вона сама. — Вона виглянула в коридор і роззирнулася на всі боки. — Я зітру з ложки твої відбитки пальців і вкладу ложку в її руку. А всім скажу, що ти залишив їй пудинг учора.
Коли ми проходимо повз двері, вони автоматично замикаються. Це все через її браслет.
Пейдж показує мені на вихід і говорить, що далі вона зі мною не піде. Інакше я не зможу вийти.
Вона каже:
— Тебе сьогодні тут не було. Ясно?
Вона ще говорить багато чого, але це все — не береться до уваги.
Мене не люблять. Я — не чуйна і не добра людина. Я не син Божий і не спаситель. Ні для кого.
Пейдж — божевільна.
Усе, що вона говорила, — неправда.
Я кажу:
— Я вбив її.
Ця жінка, яка щойно померла там, у палаті; ця жінка, яку я втопив у шоколаді, — вона мені навіть не мама.
— Це був просто нещасний випадок, — мовить Пейдж.
І я кажу:
— Але ж цілком певно не знаєш.
Коли я вже виходжу на вулицю, в мене за спиною звучить оголошення: «Сестро Ремінгтон, терміново пройдіть у палату 158. Сестро Ремінгтон, будь ласка, терміново пройдіть у палату 158».
Мабуть, вони вже виявили тіло.
Я навіть не італієць.
Я взагалі сирота.
Я блукаю по колонії Дансборо в компанії калічних курчат, городян-наркоманів і школярів на екскурсії, які гадають, нібито вся ця божевільня має якесь відношення до реального минулого. Але минуле не відтвориш в усій повноті. Його можна вигадати. Його можна уявити й удати, що саме так усе й було. Можна обдурювати й себе, й інших, але не можна створити заново те, що вже минуло.
Колодки на міській площі стоять порожні. Урсула кудись веде корову. Від обох тхне травкою. Навіть у корови, й то — очі купкою.
Тут, як завжди, той же самий день — кожний день, — і начебто це має втішати. За ідеєю. Як у тих телешоу, де люди ніби зазнали аварії й живуть на безлюдному острові ось уже десять років, і при цьому вони не старіють, і не намагаються звідти вибратись, і ніхто не поспішає їх рятувати. Просто з кожним сезоном на них усе більше й більше гриму.