Померти й не встати.
— Я розповіла всю правду про себе, але мене замкнули тут, — каже вона. — І ти був єдиний із доступних репродуктивних мужчин.
Ага, говорю, тепер мені все ясно. І якось одразу на душі полегшало.
Вона говорить, що сьогодні її заберуть назад у 2556 рік. Більше ми з нею ніколи не побачимось, і вона хоче сказати мені «дякую».
— Дуже дякую тобі, — сказала вона. — І я дійсно тебе люблю.
І там, у коридорі, залитому сонячним світлом, я дістав тонкий чорний фломастер із нагрудної кишені халата Пейдж.
Вона стояла напроти вікна, і її тінь лежала на білій стіні. Востаннє. Я став біля стіни й заходився обводити тінь по контуру.
І Пейдж Маршалл запитала:
— Навіщо?
Саме так і виникло мистецтво.
І я сказав:
— Просто. Про всяк випадок. А то раптом ти і справді зникнеш.
Розділ сорок шостий
Майже в усіх реабілітаційних програмах, розрахованих на дванадцять ступенів, четвертим пунктом стоїть завдання описати своє життя. В усіх подробицях. Кожний зрив, кожну помилку, кожне паскудство, яке ти вчинив, — треба все це записувати. Повний опис твоїх гріхів. Таким чином, ти їх мовби усвідомлюєш. Для себе. І потім начебто більше не повторюєш. Принаймні намагаєшся не повторити. Такі програми існують для алкоголіків, наркоманів, ненажер і людей, які страждають на секс-залежність.
Таким чином, у вас завжди є можливість повернутися в минуле — до найгірших моментів із вашого життя.
Але навіть той, хто добре пам'ятає минуле, не завжди застрахований від повторення своїх помилок.
У моєму жовтому блокноті — там усе про мене. Речовий доказ. Про Пейдж, Денні та Бет. Про Ніко, Лізу й Таню. Слідчі читають мої одкровення, сидячи проти мене за великим столом, у замкненій звуконепроникній кімнаті. Одна стіна — суціль дзеркальна. За дзеркалом, напевно, встановлено відеокамеру.
Мене запитують: чого я досяг, зізнаючись у чужих злочинах?
Мене запитують: яка мета?
Я говорю: завершити минуле. Здійснити його до кінця.
Усю ніч поліцейські слідчі читають мої одкровення й задають мені запитання.
Сестра Фламінго. Лікар Блейз. «Вальс Голубого Дунаю».
Що це означає?
Я не знаю, що тепер означає те чи інше. Це просто слова, які ми говоримо, коли не можемо сказати всю правду.
Поліцейські запитують у мене, чи відомо мені, де перебуває в даний момент пацієнт Пейдж Маршалл. Їм необхідно її допитати у справі про смерть — здогадно від задухи — пацієнтки на ім’я Іда Манчіні. Здогадно моєї мами.
Міс Маршалл зникла таємниче вчора ввечері. Із лікарняної палати, замкненої на ключ. Це була не втеча. Не насильницьке викрадення. Вона просто зникла — і все.
І ніхто нічого не бачив.
У неї була нав’язлива ідея, говорять мені в поліції, що вона — лікар у лікарні Святого Антонія. І персонал їй підігравав — жартома. Їй дозволили носити старий халат. Аби не хвилювати її зайвий раз.
У лікарні всі говорять, що ми з Пейдж Маршалл дуже тісно спілкувались.
— Ну, не те щоб дуже тісно, — кажу я. — Тобто ми з нею, звичайно, спілкувались, але я нічого про неї не знав.
Поліцейські зауважують, що медсестри в лікарні, схоже, не виявляють до мене симпатії.
Дивись також: Клер, дипломована медсестра.
Дивись також: Перл, сертифікат Асоціації медичних сестер Каліфорнії.
Дивись також: колонія Дансборо.
Дивись також: сексоголіки у групі.
Я не запитую, чи не спало їм на думку пошукати Пейдж Маршалл у 2556 році.
Я дістаю з кишені монетку десять центів, крадькома кладу її до рота й ковтаю. Проходить нормально.
Порпаюсь у кишенях. Скріпка для паперів. Також проходить нормально.
Поки поліцейські слідчі гортають мамин щоденник, я роззираюся в пошуках чого-небудь громіздкого. Чого-небудь, що не пройде в горло.
Я стільки років задихався майже до смерті. Так що тепер ніяких труднощів не має бути.
У двері стукають, і заходить чоловік із тацею. На таці — гамбургер на тарілці. Серветка. Кетчуп. Їсти хочу — помираю. Але не можу. Кишечник забитий, живіт роздутий — далі нікуди. Всередині все болить.
Мене запитують:
— А що тут написано, у щоденнику?
Я підсуваю до себе гамбургер. Відкриваю пляшечку з кетчупом. Щоб жити, треба їсти. Але я не можу. Я під зав’язку напханий лайном.
Там по-італійськи, говорю я.
Хтось із поліцейських слідчих говорить:
— А що там за малюнки? Ніби як карти?
Найсмішніше — що я зовсім забув. Про ці карти. Я малював їх дитиною. Коли був маленьким. Противним і гидким хлопчиськом. Розумієте, мама мені говорила, що я можу переробити весь світ. Створити його заново. Що мені зовсім не обов’язково приймати світ таким, який він для всіх. Що я можу зробити його таким, яким мені хочеться, щоб він був.