– Боюся, такий варіант лежить поза сферою практичної політики, – сухо проказав той.
– Як ти кажеш? Я не розумію.
– Ван Олдін, люба, цього не допустить. Він із тих людей, які, одного разу ухваливши рішення, далі вже просто гнуть свою лінію.
– Я чула про нього, – кивнула Мірей. – Він дуже багатий, правда? Заледве не найбагатший в Америці. Кілька днів тому в Парижі він купив найдивовижніший рубін у світі – «Серце вогню».
Кеттерінґ не відповів, тож танцівниця замріяно щебетала далі:
– О, це просто чудо що за камінь – він неодмінно має належати такій жінці, як я. Обожнюю самоцвіти, Дере́ку: вони неначе промовляють до мене. Ох, якби ж існувала можливість прикрасити себе «Серцем вогню»…
Вона тихенько зітхнула і знову повернулася з небес на землю.
– Ти чоловік, Дере́ку, тож не розумієш простих речей. Гадаю, ван Олдін подарує ті рубіни дочці. Вона його єдина дитина?
– Так.
– Ну от, а коли той помре, вона успадкує всі його гроші. Стане багатою жінкою.
– Вона вже й так багата жінка, – сухо промовив Кеттерінґ. – Батько поклав їй на рахунок кілька мільйонів замість посагу.
– Кілька мільйонів! Та це ж колосальні гроші! А якщо вона раптом помре, га? Усі вони відійдуть тобі?
– Станом на сьогодні – відійдуть, – повільно процідив той. – Наскільки мені відомо, вона не склала заповіту.
– Mon Dieu![9] – вигукнула танцівниця. – Якби вона померла, це одним махом вирішило б усі проблеми.
На мить повисла пауза, а відтак Дерек Кеттерінґ гучно розреготався.
– Мірей, мені подобається твій простий і практичний розум, але, боюся, те, чого тобі так кортить, не трапиться. Моя дружина аж пашить здоров’ям.
– Eh bien![10] – не здавалася жінка. – Адже бувають нещасні випадки.
Він різко зиркнув на неї, але змовчав.
І та повела далі:
– Хоча ти маєш рацію, mon ami: нам не слід покладатися на випадковості. А тепер слухай, мій маленький Дере́ку, про жодне розлучення не може бути й мови. Твоя дружина має викинути це з голови.
– А як вона не захоче миритися?
Очі танцівниці звузилися до шпаринок.
– Гадаю, захоче, mon ami. Вона одна з тих, хто не любить розголосу. І їй навряд чи сподобається, якщо друзі прочитають у пресі кілька пікантних історій про неї.
– Що ти маєш на увазі? – жорстко запитав Кеттерінґ.
Відкинувши голову, Мірей розсміялася.
– Parbleu![11] Я маю на увазі джентльмена, що іменує себе «граф де ля Рош». Мені відомо про нього все. Не забувай – я парижанка. Вони були коханцями ще до її шлюбу з тобою, адже так?
Кеттерінґ різко схопив її за плечі.
– Це брудні плітки! – гарикнув він. – І я просив би тебе пам’ятати, що ти, зрештою, говориш про мою дружину.
Мірей дещо охолонула.
– Дивний ви народ, англійці, – поремствувала вона. – Так чи інак, а я насмілюся припустити, що, може, ти і маєш рацію. Адже всі американки фригідні, правда ж? Але дозволь мені сказати, mon ami, що вона була закохана у нього до заміжжя з тобою, але тут утрутився її батько і звелів графу вшиватися. Ну а маленька мадемуазель ледь не всі слізки виплакала! Проте скорилася. Але ж ти, Дере́ку, не гірше за мене знаєш, що тепер – зовсім інша історія. Вони бачаться ледь не щодня, а 14-го вона їде в Париж, аби зустрітися з ним.
– Звідки ти все це знаєш? – зажадав відповіді той.
– Я? У мене є подруги в Парижі, дорогий мій Дере́ку, які знайомі з графом дуже близько. Вона всім каже, ніби їде на Рив’єру, але насправді граф зустріне її в Парижі, а там – хто їх знає! Так, так, повір моєму слову – уже все влаштовано.
Дерек Кеттерінґ заціпенів.
– І якщо не будеш дурнем, – замуркотіла танцівниця, – то зможеш поставити її в дуже незручне становище – та цим і візьмеш за зябра.
– Ох, заради Господа, замовкни! – закричав той. – Стули свою кляту пельку!
Мірей зі сміхом повалилася на диван. А Кеттерінґ ухопив капелюха й пальто та кинувся з квартири, люто грюкнувши дверима. Та все ж танцівниця, сидячи серед подушок, тихенько посміювалась. Бо була радше задоволена проведеною роботою.
Розділ сьомий
Листи
«Місіс Семюел Гарфілд шле міс Кетрін Ґрей свої вітання і воліла б зауважити, що за обставин, які склалися, міс Ґрей може не знати…»
І тут кореспондентка, яка досі писала цілком упевнено, раптом затнулася на півслові, зіткнувшись із тим, що ставало нездоланною перешкодою і для багатьох інших – а саме зі складністю зв’язного викладу своїх думок від третьої особи.
Хвилину-другу повагавшись, місіс Гарфілд порвала аркуш і почала спочатку.