– Боюся, моє сумління не настільки вразливе, – сказала Кетрін. – Усі ці люди – далекі родичі місіс Гарфілд по чоловікові, які впродовж її життя і близько не підходили до неї й не звертали на ту ні найменшої уваги.
– Ви мудра жінка, – зауважив лікар. – Я ж бо як ніхто інший знаю, що впродовж останніх десяти років життя у вас було не мед. Тож ви маєте повне право скористатися із заощаджень старої, хай скільки вони становлять.
Кетрін задумливо посміхнулася.
– Хай скільки вони становлять… – повторила вона. – То ви, докторе, не маєте й гадки про обсяг спадщини?
– Ну, її, припускаю, достатньо, щоб давати фунтів п’ятсот річних чи близько того.
Жінка кивнула.
– Так я і думала, – відказала вона. – А тепер прочитайте ось це.
І простягнула йому послання, яке дістала з довгастого блакитного конверта. Лікар ознайомився з ним, і з його вуст зірвався вигук цілковитого приголомшення.
– Не може бути, – пробурмотів він. – Не може бути.
– Свого часу місіс Гарфілд стала однією з перших акціонерок «Мортолдз». Іще сорок років тому вона отримувала вісім або й десять тисяч прибутку на рік, не менше. А я певна, що та ніколи не витрачала більше чотирьох сотень із цих грошей. Вона завжди була надзвичайно ощадлива. Мені весь час здавалося, що їй доводиться трястися над кожним пенні.
– А тим часом її капітал накопичувався, даючи прибутки з урахуванням реінвестицій. Люба моя, то ви будете дуже багатою жінкою.
Кетрін Ґрей кивнула.
– Так, – погодилася вона. – Буду.
Але сказала це безпристрасним, відстороненим тоном, неначе дивилася на всю цю ситуацію збоку.
– Що ж, – сказав лікар, збираючись іти, – мої вам найщиріші вітання. – І, наче щиглем, хляпнув великим пальцем листа місіс Семюел Гарфілд. – Не переймайтеся через цю жінку та її гидку писанину.
– Вона не така вже й гидка, – поблажливо сказала міс Ґрей. – Власне, з огляду на всі обставини, її вчинок здається мені природним.
– Інколи в мене щодо вас прокидаються найтемніші підозри, – зауважив лікар.
– Чому?
– Через усі ті речі, що здаються вам цілком природними.
Кетрін Ґрей розсміялася.
А за ланчем доктор Гаррісон повідомив ці чудові новини дружині. Чим дуже її схвилював.
– Подумати лишень: щоб у старої місіс Гарфілд – і стільки грошей. Але я рада, що вона залишила їх Кетрін. Та дівчина – просто свята.
Лікар скривився.
– Святі завжди уявлялися мені непростим народом. А в Кетрін Ґрей забагато людського як для святої.
– Вона – свята з почуттям гумору, – заперечила місіс Гаррісон, просія́вши. – І хоча ти, гадаю, ніколи цього не помічав – ще й надзвичайно вродлива.
– Кетрін Ґрей? – Лікар був щиро здивований. – Я лише знаю, що в неї дуже гарні очі.
– Ох, ці вже мені чоловіки! – вигукнула дружина. – Ви сліпі, наче кроти. У Кетрін є всі задатки красуні. Чого їй бракує, то це лише одягу!
– Одягу? А що не так із її одягом? Вона завжди має дуже охайний вигляд.
Дружина роздратовано зітхнула, і лікар підвівся, готуючись розпочати обхід пацієнтів.
– Ти могла б зазирнути до неї, Поллі, – запропонував він.
– Я й сама збиралася, – одразу ж озвалася місіс Гаррісон.
І близько третьої зробила візит.
– Люба моя, яка я рада, – тепло промовила вона, потискаючи руку Кетрін. – Та що там – кожен у селі зрадіє.
– З вашого боку дуже люб’язно завітати, щоб сказати мені це, – відповіла та. – Я так і сподівалася, що ви зазирнете, бо хотіла спитати у вас, як там Джонні.
– Ох! Джонні… Що ж…
Джонні був найменшим сином місіс Гаррісон. І за хвилину та вже довго й нудно розводилася про сильно збільшені мигдалини та аденоїди мізинника. Кетрін співчутливо слухала. Старих звичок нелегко позбутися. А вміння вислуховувати ось уже десять років як було її жеребом. «От не пригадую, люба: я коли-небудь розповідала тобі про флотський бал у Портсмуті? Коли лорд Чарльз зробив комплімент моїй сукні?» Компаньйонка приязно, терпляче відповідала: «Здається, так, місіс Гарфілд, але я вже забула. Може, розкажете ще раз?» І літня леді починала з місця в кар’єр – із численними запинками, поправками та щойно пригаданими деталями. А Кетрін у піввуха слухала, автоматично вставляючи в паузах саме те, що й хотіла почути від неї стара…
І от тепер, із тим же дивним відчуттям двоїстості, до якого привчилася, вона вислуховувала місіс Гаррісон.
Наприкінці півгодинного монологу та раптом похопилася.
– Я все про себе і про себе! – вигукнула вона. – Але ж я прийшла поговорити про вас та про ваші плани на майбутнє.