– Мені поки що про них нічого не відомо.
– Люба моя – та не залишитеся ж ви тут.
Її наполоханий тон викликав у Кетрін усмішку.
– Ні. Гадаю, мені кортить помандрувати. Розумієте, я не надто побачила світу.
– Ще б пак. Це, звісна річ, було жахливе життя: просидіти тут сиднем стільки років.
– Не знаю, – відказала та. – Воно давало мені чимало свободи.
Міс Ґрей вловила охання співрозмовниці і трішечки зашарілася.
– Це, поза сумнівом, звучить по-дурному – таке ось бовкнути. Звісно, у суто фізичному сенсі вільних часин у мене було небагато…
– Та де вже там… – зітхнула місіс Гаррісон, пригадуючи, що Кетрін рідко перепадала така корисна річ, як «вихідний».
– Але чомусь зовнішня зв’язаність дає багато внутрішньої свободи. Ваші думки нічим не обмежені. У мене завжди було чудове відчуття психологічного привілля.
Гостя похитала головою.
– Цього мені не зрозуміти.
– О! Зрозуміли б, якби побули на моєму місці. Але я все одно відчуваю, що прагну змінити оточення. Мені хочеться – ну, хочеться, щоби щось сталося. О! Не зі мною – я не про це. Хочеться опинитися у вирі подій – якихось захопливих – навіть якщо й усього лише спостерігачкою. Бачте, у чім річ: у Сент-Мері-Мід нічогісінько не відбувається.
– Істинна правда, – із жаром погодилася місіс Гаррісон.
– Спершу я поїду в Лондон, – повела далі Кетрін. – Мені у будь-якому разі треба зустрітися з адвокатами. А відтак, гадаю, майну за кордон.
– І правильно зробите.
– Але, звісно, насамперед…
– Що?
– Мені необхідно розжитися одягом.
– Саме це я і сказала Артуру сьогодні вранці! – вигукнула лікарева дружина. – Знаєте, Кетрін, ви ж бо, напевно, могли б стати справжньою красунею, якби трішечки постаралися.
Міс Ґрей невимушено розсміялася.
– Ох! Не думаю, що з мене коли-небудь вдасться зробити кралю, – щиро зауважила вона. – Але я б залюбки справила собі дещо з дійсно хорошого одягу. Боюся, я страх як багато говорю про себе.
Місіс Гаррісон проникливо поглянула на неї.
– Для вас це, певно, абсолютно новий досвід, – сухо видобула гостя.
Перш ніж полишити сільце, Кетрін зайшла попрощатися зі старою міс Вайнер. Та була на два роки старша від місіс Гарфілд, і її думки були головно зайняті тим, що вона з успіхом пережила свою покійну подругу.
– Ти б нізащо не сказала, що я протягну довше, ніж Джейн Гарфілд, правда ж? – тріумфально запитала вона у Кетрін. – Ми з нею разом ходили до школи. А тепер ось вам, полюбуйтеся: її Господь прибрав, а мене залишив. І хто б міг подумати?
– Ви ж бо завжди їли на вечерю чорний хліб, хіба не так? – механічно пробурмотіла Кетрін.
– Дивно, що ти це пам’ятаєш, моя люба. Так, якби Джейн щовечора з’їдала скибку чорного хліба й приймала за їжею трішки тонізуючого, то, може, й досі була б сьогодні з нами.
Стара замовкла і, торжествуючи, кивнула головою, а відтак раптом додала, пригадавши:
– То, кажуть, тобі перепали великі гроші? Ну-ну. Гляди, не розтринькай їх. А тепер ти їдеш у Лондон розвіятися? Тільки не думай, моя люба, що ти вискочиш заміж, бо цього все одно не станеться. Ти не з тих, які приваблюють чоловіків. А крім того – не першої молодості. Скільки тобі?
– Тридцять три, – зізналася Кетрін.
– Гм, – із сумнівом кинула міс Вайнер, – не все так погано. Хоча свіжість юності ти, звісно, втратила.
– Боюся, так, – сказала міс Ґрей, яку ця розмова щиро забавляла.
– А все ж ти дуже славна дівчина, – доброзичливо промовила стара. – І, поза сумнівом, чимало чоловіків можуть зробити й куди страшнішу помилку, ніж узяти за дружину тебе замість однієї з тих вертихвісток, що сновигають тепер у набагато коротших спідницях, ніж задумував їхній Творець. Прощавай, люба! Сподіваюся, ти гарно проведеш час, хоча в цьому житті рідко що буває тим, чим здається.
Напучена такими пророцтвами, Кетрін зібралася вирушати. Провести її на залізничну станцію зійшлося півсела, разом із маленькою покоївкою, Еліс, яка принесла міс Ґрей тугий пахучий букетик і, не криючись, плакала.
– Небагацько є таких, як вона, – схлипувала служниця, коли потяг нарешті пішов. – Як Чарлі був тоді покинув мене заради тієї дівулі із хверми, ніхто не вмів так мене втішить, як міс Ґрей. І хоч вона дуже переймалася через ненатерту мідь і пилюку, зате й завше помічала, коли я доладу шось надраю. Та за неї я дала би на шматки себе порізать – хоч сьогодні, хоч узавтра. Вона справжня леді – от шо я про неї скажу.
Таким був від’їзд Кетрін із Сент-Мері-Мід.
Розділ восьмий
Листа пише й леді Темплін
– От так-так… – видобула леді Темплін.
Вона відклала номер континентальної «Дейлі мейл» і задивилася на сині середземноморські води. Гілочка жовтої мімози, що нависала прямо в неї над головою, ефектно обрамлювала просто таки чарівний портрет – золотоволосої, блакитноокої дами у пеньюарі, який дуже їй пасував. У тому, що золотавість волосся, як і кров з молоком її шкіри, дечим завдячували косметиці, сумніватися не доводилося, але голубінь очей була даром природи, і у свої сорок чотири леді Темплін ще й досі могла вважатися красунею.