На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови:
– А якщо він не дасть згоди на розлучення?
Ван Олдін спантеличено поглянув на неї.
– А його ніхто й не питатиме.
Донька зашарілася й закусила губу.
– Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати…
І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї.
– Що ти хотіла сказати?
– Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться.
Мільйонер рішуче випнув підборіддя.
– Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько.
– А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?..
Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням.
– Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти.
Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд.
– Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме?
– Ні, нічого, зовсім нічого.
Та її голос прозвучав непереконливо.
– Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу.
– Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації.
– Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому?
– Ні.
Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі.
– Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок.
– Мені? Щось дуже гарненьке?
– Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись.
Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди.
– Тату, яка… яка краса!
– Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку.
– До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав?
Той усміхнувся.
– Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню».
– «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ.
Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до грудей. Мільйонер мовчки спостерігав за донькою. І думав про всіх тих жінок, які носили ці коштовності. Про сердечні рани, відчай, ревнощі, заздрість. Як і за будь-яким уславленим каменем, за «Серцем вогню» тягся шлейф насильства й трагедій. Але, втримуваний упевненою рукою Рут Кеттерінґ, рубін, схоже, втрачав свою здатність приносити лихо. Ця жінка західного світу з її холодною, спокійною врівноваженістю здавалася живим запереченням трагедій і сердечних мук. Вона склала самоцвіти назад у коробочку, а відтак, підстрибнувши, обвила руками батькову шию.
– Дякую, дякую, дякую, таточку! Вони неймовірні! Ти завжди робиш мені найпрекрасніші подарунки!
– А як же інакше? – сказав ван Олдін, ляскаючи її по плечі. – Адже ти, Руті, – все, що в мене є.
– Ти ж залишишся на вечерю, правда, тату?
– Ні, не думаю. А хіба ти нікуди не збиралася?
– Так, але це можна запросто відкласти. Там не буде нічого цікавого.
– Ні, – заперечив батько. – Не треба порушувати домовленості. У мене по горло справ. Побачимося завтра, люба. Я, певно, зателефоную тобі, і ми зустрінемося в Ґелбрейтів…
Джентльмени Ґелбрейт, Ґелбрейт, Катбертсон і Ґелбрейт були лондонськими адвокатами ван Олдіна.
– Гаразд, тату. – Вона на мить затнулася. – Я тільки сподіваюся, що все це… вся ця історія… не завадить мені з’їздити на Рив’єру?
– А коли ти збираєшся їхати?
– Чотирнадцятого.
– О, то одне другому не завадить. Такі справи робляться не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку.
Місіс Кеттерінґ кивнула.
– Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер.
– Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись.
– Твоя правда…
Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу.
– Тату, що таке?
– Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі.
– Пригода?