така жертовність можлива в наш тривожний час.
– Дивуюсь, чому ви сумніваєтесь у моїх доброзичливих
намірах присвятити себе вашій дочці?– спитав Юрко.
«Ага, – почала догадуватись мати, – мабуть, хоче одру-
житися з інвалідом І групи з дитинства і мати причину,
щоб не йти в АТО, бо таких не беруть.
– Ми про все домовились давно, тільки я не хотіла
передчасно хвалитись, що Юрко мій наречений.
– Ти думаєш, що кажеш? Адже ти в порівнянні з ним –
дитина, а йому потрібна жінка ходяча, щоб могла варити
їсти, прати, шити і дітей народжувати. Мені дуже жаль, що
доля не дала тобі такого шансу в цьому світі. Я не проти,
щоб ви деколи спілкувалися по телефону, Інтернету і не
більше, – говорив батько, дивлячись на Юрка, як він зреагує
на це, але хлопець мовчав лише раз у раз ковтав слину і від
цього у нього виступав на шиї гострий кадик.
– Можна горнятко води, щоб напитись, а то в горлі
пересохло, слухаючи вашу розмову.
– На, напийся, то джерельна, – сказала мати і тут же
поставила на стіл кухлик із водою.
– От спасибі, справді вода гасить спрагу в таку спеку.
23
Раптом заговорила Леся:
– Я відчуваю, як від нього пашить любов.
Батько похитав головою і каже:
– Звідки ти знаєш щось про любов?
– Знаю, бачу, як ви обоє з матір’ю кохаєтесь, але чомусь
від мене ховаєте свої почуття. А ще я багато надивилась
кінофільмів, дещо читала, хоч читати довго не можу,
швидко стомлююсь, та й тримати книжку в руках важко.
Признаюсь, що іноді мені сниться сон, в якому бачу себе
закоханою дівчиною саме з оцим хлопцем.
– Ти, можливо, хочеш розіграти цікаве шоу, а потім
викласти все це в Інтернеті на посміховисько, то знай – я
цього не допущу! – сказав переконливим голосом батько. –
Якщо ти прийшов до неї, щоб чимось допомогти, навіть
цікавими розповідями її заінтересувати, то я не перечу, а
навпаки, радий, що такий хлопець у наш час здатний жер-
твувати в ім’я нашої нещасної дочки.
– Оцього я страшенно не люблю, коли рідний батько
називає свою дочку нещасною в її присутності. Вона
щаслива, що живе серед людей, які хочуть їй добра, –
почав переконувати Юрко в своїх добрих намірах. – А
світ такий різноманітний і люди в ньому один на одного
не схожі. Леся має розум, з нею цікаво порозмовляти, а
все інше – то позолота, яка в багатьох людей фальшива. Я
ж не прийшов до неї, щоб лицемірити, а навпаки робити
добро і комусь, і собі в першу чергу. Я правду кажу… я
ненавмисне… повірте…
– А тобі яка користь із цього? – питає мати.
– От, коли я з вами побуду довго, то тоді і дізнаєтесь,
а поки що мені докоряти передчасно не слід. Даремно ви
мені не вірите, що кажу правду, нічого не приховую і ніяких
меркантильних інтересів не затіяв. Я буду добрим для неї
чоловіком і ніхто з вас не пошкодує, що таке трапилось.
Він не став далі доказувати на що він здатний і чому
хоче взяти на себе таку важку ношу, а почав докоряти
батькам, що не взялися за її лікування відразу, як тільки їй
24
виповнився рік. А причиною вважає, що вона така, бо хтось
із їхнього роду мав тяжкий гріх і передав своїм нащадкам,
як родове прокляття. На ній і перерветься ця патологічна
спадковість і цим не треба себе корити, а втішатися, що вже
ніхто не стане таким, як їхня дочка.
Вони відчули у його висловлюваннях, що не варто
йому щось перечити, бо він, виявляється, добре обізнаний
із спадковими хворобами, можливо дізнався в Інтернеті і
тому так логічно, спокійно веде розмову, наче розказує про
щось цікаве, досі незнане нещасному подружжю.
– Ти, мабуть, чимось провинився і хочеш розкаятися,
вчинивши такий незвичний жест щодо нашої дочки?
Юрко хвилину мовчав, не думав, що така підозра так
швидко закрадеться в Лесиній матері.
– Я таким вродився, моя місія в цьому світі робити
людям добро і хочу, щоб ви мене зрозуміли.
– Але ж це неможливо. Ти собі не уявляєш, що ти про-
понуєш, на що йдеш.
– Ходімо надвір і там поговоримо сам на сам, – запро-
понував батько.
– Не проганяйте його. Він у мене перший, хто захотів
мене, а ви… народили мене таку, та ще й перечите іншим,
які хочуть принести мені щастя.
– О, якби навинувся такий лікар, щоб поставив тебе на
ноги, то щастя більшого нам би не треба було, а так…
– Здається ми все переговорили і повторятись надворі
уже нема потреби. Я піду, не треба аж так сильно мене
вмовляти, але повернусь, а ви за ті дні добре подумайте –