підозру, подив, навіть прояви якогось чуда-дива, але й три-
вогу, що може трапитися щось непоправне.
Цього надвечір’я мати хвилювалася, хоча не знала, що
ось-ось заявиться бажаний, очікуваний дочкою, хлопець.
Вона ходила по кімнаті з кутка в куток, зиркаючи у вікно,
і відчувала, що в такому русі виникають у неї розсудливі
думки. Але що з того? Дочка залишиться такою самою,
як і була раніше, хіба, коли прийде Юрко, то їй на душі
стане легше.
– Послухай, мамо, що я тобі скажу, бо бачу, що ти
дуже хвилюєшся за мене. Мені тебе шкода, бо не маєш
того, чого хотіла: здорових дітей, а тому все життя пішло
не тим шляхом, котрим йдуть по життю задоволені люди.
Словом, не пощастило тобі в житті зазнати щастя. Що ж,
таких, як я, в світі ой як багато. Всі однаково нещасні, хоч
нещастя у кожного склалося по-різному. Давай, про це не
будемо говорити, щоб не псувати собі настрою перед сном.
Ось я відтоді, як познайомилась із Юрком, відчула, що миті
щасливого життя цінніші, аніж роки буденності, сірості,
одноманітності.
– Розумію, донечко, що треба спішити насолоджува-
тись тим, що тобі належить, бо ти така сама істота, як і всі
інші, що живуть на землі, тільки не можеш себе проявити
між людьми через свою хворість і маленький ріст.
Леся дивиться на теплі материні карі очі й намагається
прочитати в них щось таке, про яке вона не говорить від-
30
критим текстом. Дівчина розуміє, що якби природа не
допустилась помилки, то хіба була б між ними теперішня
розмова на таку важливу життєву тему?
Сонце уже ховалося за обрій, а Юрко у цей надвечірній
час показався в дверях. О, яка радість охопила дівчину! Вона
трохи підняла голову, витягнула перед собою руки. Вмить
розвіялась втома триденного чекання. Він теж хвилюється.
Біля нього сміється, радіє його появі незвична дівчина, яка
насправді своїм тілом і на людину не схожа, одне лише
приваблює – ніжне обличчя, що ніби маком цвіте. Якби не
воно і її приємний тихий голос, то ніхто не подумав би, що
то жива істота, а якась велика іграшка, замотана в лахміття.
– Як добре, що ти приїхав, а то я всі ці дні не мала спо-
кою, а ночами навіть не спала.
– Я звик дотримувати слово, обіцяв, що навідаюсь – і
прибув до тебе, бо ти для мене єдине спасіння.
– Що-що? – в один голос промовили мати і дочка.
– Кажу, що ти для мене найкраща, – мовив тихо і тут
же подумав, що каже це навмисне, лукавить, бо жодного
потягу до неї не має, а лише виконує свій обов’язок, щоб
позбутися тяжкого гріха.
Батько пильно глянув на хлопця і ніби, вгадуючи його
думки, заговорив:
– Гріхи часто людину так мучать, що вона інколи робить
необдумані вчинки і тим ще більше грішить. А взагалі,
спершу нагодуймо молодого чоловіка, адже волонтер при-
був із далекої дороги, то, мабуть, проголодався, а вже потім
продовжимо нашу розмову.
– Якщо чесно, то я не голодний, але можу щось тро-
шки скуштувати, бо вважаю, що так прийнято вести себе в
доброзичливій сім’ї.
– А й справді, я чомусь не догадалась, думала, що Юрко
прийшов ненадовго, поговорить і поїде додому, а вихо-
дить… Але спочатку треба нагодувати нашу дюймовочку, –
сказала Лесина мати, кивнувши головою в бік дочки, яка
ворушилась у ліжку й тішилась, що прийшов Юрко до неї.
31
Леся побачила, що батьки трохи ведуть себе інакше,
аніж попереднього разу, і відганяла від себе сум. А Юрко в
тональності розмов із батьками зрозумів, що нині вони не
проти, щоб він залишився в них ночувати. Він дивився на
дівчину своїми голубими очима, з якими могли б зрівня-
тися хіба що тільки-но розцвілі блавати.
Сніжана Павлівна побачила в них якийсь дивний вогонь,
що загорівся в його очах. Вона пильно стежила за Юрко-
вою поведінкою і переконувалась, що він таки насправді
закохався в її дочку, а не лукавить. Але яке ж то кохання?
Адже обоє закохані перебувають, як кажуть у спорті, у різ-
них вагомих категоріях. Вона ні на мить не могла позбутися
невтішних думок. У душі неспокій, відчула сильніше биття
свого серця, а дочка радіє, тішиться, що хлопець такий при-
хильний до неї, взяв її за руку, обняв, прихилився чолом до
її обличчя і тихенько щось шептав. Вона не могла відповісти
йому адекватними рухами через свою фізичну ваду, і лише
то мружила, то розплющувала очі, посміхалася, а мати,
дивлячись на Лесю і молодого хлопця, лише зітхала, хита-
ючи головою. На очах у неї появилися крапельки сліз.
– Мамо, не плач. Мені з ним добре і я почуваю себе