її в туалеті на унітаз, щоб Леся справила свої фізіологічні
потреби.
– Все, я вже…можеш нести мене до кімнати.
Мати заспокоїлась аж тоді, коли дочка знову опинилася
в ліжку. Пішла в спальню, щоб заспокоїти чоловіка, який
теж прокинувся від розмов у кімнаті. А Юрко поцілував дів-
чину в уста, доторкнувся до щічки, а вона кволими руками
пригорнула його до грудей.
– Будемо займатися сексом? – спитала.
Це дивне запитання дівчини стало для Юрка несподі-
ванкою, бо це не входило в його плани.
– Почекаймо до завтра, а то батьки подумають, що я
якийсь насильник, збоченець.
– А мені так хочеться спробувати з тобою. Ти ж мені
обіцяв колись, розмовляючи по телефону, що у нас буде все
так, як у здорових молодих людей.
37
– Почекай, не можна так відразу, мушу адаптуватися
у твоїй кімнаті, та й батьки можуть кожної хвилини загля-
нути, що тут діється між нами.
– Ну добре, я почекаю до завтра. Гадаю, ти привикнеш
до нашої кімнати і не станеш відмовляти мені в сексуальних
стосунках із тобою, адже всі мої ровесниці давно звідали
радості інтимного спілкування. А чим я гірша за них? Хіба
тим, що не можу ходити, а раз ти хочеш мені допомагати
і одружитися зі мною, то спробуй робити те, що роблять
інші молоді люди.
– Ти так говориш, ніби читаєш популярну брошуру
про те, як маємо вести себе, коли залишаємось удвох.
– Справді, не перечу, я прочитала книжку Г. Дейнеги
«Життя удвох: інтимність і самотність» про сексуальні
відносини дівчини і хлопця, а ще дивилась кінофільми,
й добре знаю, чим займаються молоді люди, тому я хоч і
ростом не вдалася, але розум маю, можу мислити не гірше,
аніж ті, що ходять, танцюють, співають. Усе, що властиве
людині, мені не чуже. Хочу бути схожою у своїх діях на
тих, хто ходить вулицею, тішиться життям, одружується,
народжує дітей.
– Звичайно ти маєш усі права, що мають інші члени
суспільства, – каже Юрко,– але десь в чомусь мусиш себе
обмежити і не тому, що так тобі хочеться, а з цілком реаль-
них причин. Ото поговорили, а тепер пора спати, бо так
швидко минає коротка літня ніч.
Минуло кілька хвилин – і вони вже спали міцним сном.
Батько теж спав, а лише мати ще якийсь час вовтузилася в
ліжку.
Вранці прокинулися майже всі одночасно. Юрко і Леся
усміхалися. Ще хвилина – і хлопець вкляк на коліна перед
іконою Богородиці, склавши руки і благоговійно тихо про-
читав молитву, а відтак впав у задуму. Хотів почути щось від
батьків, але вони вранці чомусь були неговіркі.
Юрко з вдаваною, як Сніжані Павлівні здалося, ніжні-
стю милувався дочкою, пестив її волосся й почав розпиту-
38
вати про її нічні сновиддя, але вона чомусь мовчала, наче
була чимось невдоволена.
Така ранішня картина повернула матір у дійсність:
хвора, нещасна її дочка, а поруч неї здоровий хлопець, а що
їх чекає в майбутньому?
Перша ніч наодинці з дівчиною не викликала в хлопця
якихось приємних почуттів, але обов’язок вимагав такої
жертовності від нього. А тим часом Леся розворушилася.
Появився чудовий настрій, сміялася природним сміхом,
розповідала, який чудний хлопець був вночі неподалік од
неї. А Юрко в задумі мовчав. Почався його відлік часу, коли
став робити перші кроки, щоб покаятися за вчинений гріх.
Кара, яку пережив у в’язниці, не може компенсувати запо-
діяну шкоду. З глибини пам’яті перед очима постає його
колишня дружина, молода, красива. При згадці про неї
настає якесь дивне почуття, ще до кінця неусвідомлене. Чи
те, що він затіяв жити з дівчиною-калічкою, спасе його від
небесної кари, чи нема іншого порятунку? Адже, якщо при-
знатися, то він усе це робить вимушено, бо мучить совість
за скоєний злочин. Він коханий для Лесі і каратель краси-
вої своєї дружини Люсі, повз якої, коли була ще дівчиною,
ніхто не проходив, щоб не зупинити на ній свій погляд.
«От, якби вона могла хоч на хвилину-дві появитись
тут, то впав би і благав, щоб простила йому гріх, – подумав
Юрко. – Але хіба можна простити тяжкий гріх? Що ж, треба
діяти так, як мені порадив на сповіді старенький священик».
За час перебування у криміналі мав можливість кілька
разів сповідатися. До ув’язнених час від часу приходили
євангелісти, адвентисти, Свідки Єгови і православні свя-
щеники. В неволі багато чого дізнався нового, невідомого.
Одні священнослужителі цитували слова, сказані Іваном
Золотоустим: «Немає гріха такого тяжкого, якого б сльо-
зами жалю не можна було б змити». Інші нагадували слова