соф, що жив у четвертому столітті до нашої ери, у своїх
46
філософських трактатах пропагував духовну любов і через
це згодом її стали називати платонічною, тобто любов душі
і серця без фізичного контакту, а люди, що займаються
такою любов’ю, називаються асексуали, тобто такі, що не
займаються сексом і в той же час зазнають задоволення.
– То виходить, що в нас – платонічна любов?
– Так, – каже Юрко, – любов наша щира, чиста і лише
треба нам спрямувати свій розум в цьому напрямі, адже
таким коханням займаються дуже і дуже багато людей у
світі.
Леся здвигнула плечима і мовила стиха:
– Що ж, нехай буде по-твоєму. Мені, направду, й так
добре з тобою, одного боюсь, щоб ти не втік од нас, від мене.
– Я буду з вами стільки, скільки ви цього захочете, – ска-
зав голосно, аби його слова почула її мати, що поралася
уже на кухні.
***
Цього вечора вони довго очікували Івана Петровича.
Леся уже спала міцним сном, а Юрко і її мама про щось
розмовляли.
– Я так і досі не можу зрозуміти, що керує тобою, коли
ти доглядаєш нашу дочку, називаючи її своєю нареченою,
але мусиш зрозуміти народну мудрість, що «шила в мішку
не втаїш». Нас тут ніхто не чує, то признайся, чи робиш
це навмисне, щоб потім розказувати про свої пригоди, чи
дістав від когось завдання вкрасти дівчину на органи?
– Ні, я не такий, як вам здається. Судіть мене, карайте,
але я справді хочу добра вам і вашій дочці.
Прокинулась Леся, почувши голосну розмову й почала
плакати, примовляючи: він добрий, він мене кохає, тільки
наше кохання духовне, бо я не здатна на інше і це нас задо-
вольняє.
– Не плач, моя крихітко, – сказав Юрко, і Леся тут же
заспокоїлась.
Юрко вмовк, впавши у глибоку задуму.
47
– Про що ти думаєш? – спитала Лесина мати.
– Думаю про те саме, що й ви, але не хочете говорити
вголос.
– А тобі не здається, що це все міраж, марево?
– Зовсім ні, мені нічого не приснилось, не примарилось,
я повністю контролюю свої вчинки. У житті не завжди так
стається, як описується в романах чи новелах. Тут менше
вигадок, а більше правди.
Розмова перейшла на іншу тему. Сніжана Павлівна
почала хвилюватися, що вже пізній вечір, а чоловіка ще й
досі нема дома. «Мабуть, когось зустрів із знайомих і ведуть
довгу розмову про щось наболіле чи просто засиділись за
чаркою вина, – подумала і раптом почула шурхіт в кори-
дорі. То прийшов чоловік. Прошив своїм колючим погля-
дом Юрка і мовив до дружини:
– Ну що ж, нарешті все прояснилося, хто такий Юрко
Зарудний.
– Мені йти в іншу кімнату чи слухати вашу розмову? –
спитав Юрко.
– Слухай і розповідай, але кажи правду, бо я все діз-
нався про твої «подвиги». Бачиш, жінко, я тобі казав про
свою підозру, що він бувалий в’язень, а ти не вірила.
– Як ви здогадалися? – спитав Юрко.
– Татуювання на пальцеві і три літери на ньому говорили
самі за себе, що ти перебував у колонії суворого режиму.
Ну, а тепер розкажи сам, нехай моя дружина почує, хто в
нашій квартирі пригрів собі тепле місце.
– Не «пригрів», а прийшов з добрими намірами, щоб
спокутувати свій гріх і надіюся, що ви мені не станете пере-
шкоджати в цьому благородному ділі.
Юрко тут же догадався, що Лесині батьки хочуть пере-
конатися, чи скаже він правду, бо виявилося, що Іван Петро-
вич багато, мабуть, чого дізнався про нього, адже про його
негідний вчинок люди пам’ятають й донині.
– Що ж, розкажу правду, нічого таїти не стану, – ска-
зав Юрко. – Отож слухайте: після служби в армії знай-
48
шов собі дівчину чепурненьку. Водилися, кохалися і
нарешті вирішили одружитися. Вранці розписалися в
РАЦСі, а після обіду мої далекі родичі влаштували нам у
передмісті на своєму подвір’ї святковий бенкет. У батьків
вона – прийомна дочка і ніхто з них не прийшов, щоб
відсвяткувати таку важливу подію. Потім хтось пові-
дав, що названі батьки були проти нашого одруження.
Зібралися мої знайомі хлопці, кілька дівчат і почалося
весільне дійство. Усі веселі, чаркуються, співають, танцю-
ють. Уже почало смеркати і тут дивлюсь серед гостей не
бачу своєї судженої. Почав шукати. Хтось із колег сказав,
що вона кудись поїхала на автомобілі «Жигулі» з колиш-
нім своїм нареченим. Я тут же взяв мотоцикла у свого
родака і подався вслід за ними. За містом розкинулось
фермерське поле. «Напевно, вони туди втекли», – поду-
мав я і не помилився. Ще здалека на польовій дорозі