і тішитися світом, а то приблудився до нашої нещасної
дочки. Признайся, в чому тут справа? – питає Лесин батько.
– Що ж, раз така зайшла розмова, то нічого таїти не
стану: в колонії багато разів сповідався православному свя-
щеникові, каявся за свій гріх, але совість щораз мучила, що
51
кара моя не співмірна скоєному злочинові і щодня, а осо-
бливо в кінці терміну покарання, думав про це постійно.
Виношував думку піти в монастир і стати послушни-
ком, а відтак прийняти чернечий постриг. Звернувся до
духовного наставника і той порадив, щоб я знайшов таку
молоду нещасну дівчину і став для неї ангелом-хороните-
лем у повсякденному її житті. Казав наостанку, що зробиш
добрий вчинок, який і компенсує твою провину. І ще додав:
«Іншого виходу в твоїй ситуації не бачу». Виходячи з місця
позбавлення волі, де пробув на тюремних нарах, дивлячись
на світ Божий крізь вікно в стелі, та ще й загратоване масив-
ною арматурою, не з радістю, а з почуттям, що кара вияви-
лась надто легкою і тому-то я тут.
– Хтось про це знає? – спитала Сніжана Павлівна. – Ти
ще з ким-небудь радився, як тобі поступати?
– Відвідав кількох своїх родичів, але про свою затію
нікому не признався, подумавши, що стануть відраджу-
вати, аби я не чинив щось подібне.
Лесині батьки переглянулися і вмовкли. Аж тепер вони
усвідомили, що виявлене Юрком почуття до їхньої дочки
не є коханням, а чинить добру справу через муки совісті, які
не давали йому спокійно жити.
Леся навіть не підозрювала, що біля неї недавній в’я-
зень, який вчинив злочин, і тепер спокутує свій гріх біля неї.
– Здається, ти кажеш правду, – мовила в задумі Сніжана
Павлівна.
– А ще священик радив робити щось таке корисне не
тільки словами, зверненими в молитві до Бога, але й ділами,
бо тільки добрі справи можуть спасти грішну душу. Нага-
дав, що треба поспішати, щоб не спізнитись зробити добре
діло.
Юрко замовк. Усі зрозуміли, що ця розмова далась
йому нелегко, була наче ще одною сповіддю. Мовчали і
Лесині батьки.
– І як довго робитимеш добро? – спитав Іван Петрович з
помітним у голосі лукавством.
52
– До безконечності і безкорисливо.
– Не вигадуй нісенітниць. Ти молодий і довго в нас не
втримаєшся, краще йди собі деінде, а нас залиши в спокої.
Леся довго мовчала, проснувшись, але не подавала
жодних звуків, а лише прислухалась до їхніх розмов і чула
більшу половину того, про що говорилось у іншій кімнаті,
а коли почула голос батька, щоб Юрко йшов від них, то
голосно закричала:
– Не треба так, не проганяйте його! Він добрий чоловік,
я не переживу такої втрати, чуєте, тату і мамо!
– Спокійно, донечко, спокійно, – заговорила мати і до
чоловіка:
– Сам винен, а ще претензії хлопцеві ставиш, який не
має злих намірів і почав нам безкорисливо допомагати. За
той недовгий час, що він у нас, Леся стала активнішою, жит-
тєрадісною, я почала працювати, а ти…
– Ой, не знаєш тих людей, які побували так довго в
тюрмі, що в них на душі й на думці. Може, хоче прижитися
в нас, ввійти в довір’я, а потім вчинити непоправне. Я чув
про такі випадки і вони непоодинокі.
Юрко встав і пішов у кімнату до Лесі, почав про щось із
нею говорити пошепки. Він цілував її в губи, гладив куче-
ряву голівку і усміхався.
– Що на них напало? – питає Леся.
– Не знаю. Досі все було добре, а нині, коли я розка-
зав свою біографію чесно і до найменших подробиць, то
почалось те, що ти встигла почути. Чомусь не довіряють,
власне, твій тато сумнівається, що я роблю для тебе все без-
корисливо, та й, зрештою, ми домовились, що між нами –
романтична любов, а вони, бач, проти.
А в спальній кімнаті батьки притихли. Леся прислуха-
лась, чи не почнуть щось знову лукавити щодо Юрка, але не
почула жодного слова. Іван Петрович задумався над почу-
тим словами, що «сам винен», сказаними дружиною.
«Мабуть, таки дізналася дружина, що причиною
їхнього нещастя – народження дочки з хворобою, що
53
передається по спадковості, винен саме він – носій спад-
кової хвороби. Думка, що дружина могла теж пройти
генетичне обстеження і знає, що не вона, а саме він винен,
що дочка такою народилася, закралася в нього давно, і
він очікував, що не сьогодні, то завтра може настати той
день, коли вона покаже йому на двері, якщо він почне їй
щось перечити.
– Немає жодної підозри, щоб він хотів заподіяти нам
якесь зло, – каже Лесина мати. – Наша дочка вже й так пока-