рана, і ти чомусь перестав вірити людині, що прийшла до
нас із найкращими намірами. Юрко – наче подарунок долі
для нашої дочки. Хочеш, то проганяй мене, а його залиш
біля неї! – сказала переконливим голосом, що Іван Петро-
вич аж здивувався. Вона хотіла тут же сказати чоловікові
кілька дошкульних слів, але стрималася.
Юрко і Леся цього вечора теж ще довго розмовляли, аж
поки їх не зморив сон.
***
Стояла погідна, тепла і щедра осінь 2015 року. Сонце із
зеніту дихало теплом, а в небесній блакиті єдина хмаринка
біліла самотою, наче чекала, коли подує вітер і понесе її
вдаль, щоб злитися десь там з іншими хмарами і впасти на
землю дощем.
У такі осінні теплі дні Леся і Юрко, перебуваючи надворі,
тішилися навколишньою природою. Вони не тільки спогля-
дали осінню красу, але й вели розмови про цікаві природні
явища. Завжди розмову починав Юрко про щось цікаве, а
Леся тут же вставляла своє слово, іноді навіть сперечалася
про побачене чи почуте.
Вона роздивляється навколо і бачить усміхнені обличчя
людей, дехто заклопотаний чимось, поспішає, ступає широ-
кими кроками, оминаючи пішоходів. Леся колись мріяла,
що теж почне ходити, як інші люди, але роки минали, і мрія
про це давно пропала. Вона залишилась такою ж малень-
кою, якою була в дитячі роки, хоч розумово не відставала
54
від інших своїх ровесниць. Правда, не мала такої ґрунтов-
ної освіти, яку здобувають у середній школі, але й так усі
дивуються, що вона багато знає і може підтримати розмову
на будь-яку тему. Часто на вулиці до неї підбігали сусідські
дівчата-школярки, заглядали до візка і питали:
«Ну, коли ж ти нарешті почнеш ходити? Давай ми візь-
мемо тебе попід руки і підемо гуляти».
Леся тільки посміхалась, але це був засмучений усміх,
бо маленькі школярі не розуміли, що вона не може навіть
стояти без чиєїсь допомоги на ногах, а про ходьбу мрія вже
давно покинула її.
Кілька хвилин порозмовляли з нею дівчата, і побігли
кудись, а Леся затулила обличчя рукою, щоб заховати
сльози, що текли по її щоках.
Вона шептала: «Нащо мене батьки таку нещасну наро-
дили? Навіть діти сміються з мене, то нащо жити?» – але,
глянувши на Юрка, починала його про щось розпитувати,
аби відігнати від себе невтішні думки.
Юрко інколи ставав набурмосений, дивлячись на пере-
хожих, які йшли гуртом і про щось жваво розмовляли. Він
теж міг би бути серед них, але не може покинути самот-
ньою немічну дівчину. Не поталанило йому в житті. Та що
вдієш, мало хто із сиріт досягає чогось вагомого в житті.
При згадці про своє убоге сирітство почало млоїти в грудях.
Наче в кінострічці промайнули роки перебування в інтер-
наті, служба в армії, тюрма і…. Леся, яку доглядає уже дру-
гий рік. Збоку, мабуть, декому й дивно спостерігати, як він
котить перед собою візок. Багато хто вважає, що це батько
возить свою дитину. Глянув на дівчину і такий жаль напав
на нього, але то тривало лише мить. Йому не можна бути
біля неї сумним, бо той сум відразу передається дівчині, і
вона починає плакати. Звичайно, плаче тихо, ледь чутно,
але тоді обом стає жалісно і вони тут же вертаються додому,
аби ніхто не бачив їхніх сумних облич.
З кожним роком їй здавалося, що в світі нічого не змі-
нюється. Це, мабуть, від того, що вона залишалась такою
55
самою, як і кілька років раніше. Єдине тішило, що може
читати, слухати, розмовляти з людьми, а Юрко став для неї
найріднішою людиною в світі. Його прихильність до неї, як
їй здавалося, була такою доброзичливою, як батька і матері.
Вона давно усвідомила: батьки весь час переживають, що їм
випала в житті така нещасна доля.
Якось спитала у Юрка: «Скажи, тільки чесно, ти ще не
розчарувався в тому, що вибрав для себе такий нелегкий
шлях у житті?»
«Ніскілечки не жалкую, – сказав голосно, аби всі почули,
хто був неподалік. – Я свою місію виконаю до кінця».
«До кінця мого життя, чи маєш якийсь термін такий, як
присуджують судді за скоєний злочин?»
Він не знав, що відповісти, а лише притулився до її
обличчя, і кілька разів поцілував її заплакані очі.
***
Подружжя давно звикло, що в них є ще одна близька
людина – Юрко. Для них він став наче рідним сином. Пер-
шою довірилась йому Лесина мати. Це було так примітно,
що одного разу в розмові між ними Іван Петрович сказав:
– Якщо станеться щось незвичне, то винною будеш ти.
– Ні в якому разі, – заперечила дружина. – Твоя вина
у нашому нещастю видна неозброєним оком. Так що не