варто мені чимось докоряти.
– Що ти маєш на увазі?
– А те саме, про що ти тільки-но подумав.
Іван Петрович тяжко зітхнув, бо й справді подумав, що
через його патологічні гени у них народилася хвора дочка.
Але чи він хотів цього? Якби знав би перед тим, як одружу-
ватися, то ніколи б не заводив дітей, а взяв би жінку з дітьми,
щоб на ньому закінчився рід і ніхто не мав би такої проблеми,
яка спіткала його сім’ю. І тепер, коли в домі появився Юрко,
то став придивлятися до жінки, яка вже має дітей, але не
має чоловіка. Це була вчителька хімії, що цього навчального
року прибула з двома дітьми до школи, в якій він працю-
56
вав. Невдовзі виявилося, що вона мати-одиначка, а батьки до
своїх синів не признаються. Часто заводив із нею розмови на
інтимну тему, але робив це делікатно, щоб ніхто не запідоз-
рив у його таємничій затії. Він хотів забезпечити собі необ-
хідну допомогу в старості, хоч до неї ще ой як далеко. Свої
далекоглядні плани тримав глибоко в таїні не тільки від дру-
жини, але й від своїх товаришів по роботі. Однак дружина з
якогось часу почала догадуватися, що в нього хтось є, бо при-
ходив тепер із роботи пізніше, аніж ще донедавна. Починав
скаржитися на перевтому, хоча уроками не був обтяжений,
та й домашні клопоти тепер лягли на дружину і Юрка, який
став справжнім господарем у квартирі.
Щоранку після сніданку Юрко з Лесею направлялися в
міський скверик, що був неподалік їхньої квартири. Багато
хто із сусідів віталися з ними. Це радувало обох, але Юрко
ні з ким близько не сходився, бо не хотів розповідати щось
про себе, а головне, затаїв від навколишніх, чому він тут і
хто його сюди спровадив.
Інколи Леся на радостях, дивлячись на Юрка, казала:
«Ти такий смішний, у тебе таке настовбурчене на голові
волосся, як голки у їжака». Він відповідав їй усмішкою і
починав щось цікаве розказувати. За цей час, що він з нею,
лише деколи закрадалась думка, чи варто було слухати свя-
щеника, що має робити після звільнення з тюрми. Але таки
переконувався, що робить добру справу – і він на вірному
шляху. А Лесині батьки нарешті йому повірили у щиросер-
дечних його намірах і почали ставитися до нього, як до рів-
ноправного члена їхньої сім’ї.
З деякого часу почав придивлятися до Лесі, щоб знайти
якісь риси її батьків. Приглядався, та довго чогось особли-
вого не знаходив. Аж ось одного разу помітив, що і в Лесі, і
в її батька є ямочка на бороді. Тільки в батька вона глибока,
а в дочки ледь помітна. Та й то не дивно, бо вона маленька,
а батько кремезний мужчина.
Про свої спостереження сказав Лесиній матері. Якраз
випав такий час, коли Леся спала.
57
Вона здивувалась його спостережливості і мовила
тихим жалібним голосом:
– І ти без аналізів дійшов висновку, хто є винуватцем
нашого горя? То правда, саме він, але нині вже нічого змі-
нити не можна, От, коли б ми були знали, що народиться
дитина зі спадковою хворобою, і буде мучитися ціле життя,
то, напевно, поступили би інакше.
Вона не вдавалася в подробиці, що мала на увазі оте
«інакше», але й так було зрозуміло, що шкодує за тим,
що вже змінити не можна. Ніхто із них впродовж бага-
тьох років не дорікав один одному, що мають таке сімейне
нещастя. Юрко побачив у виразі її обличчя сум і вже не був
радий, що затіяв таку неприємну для неї розмову. А вона
продовжувала:
– Я цілком здорова, бо пройшла обстеження вже після
того, як дізналася, яка то в Лесі хвороба, і аналізи показали,
що генетичних відхилень у мене нема. Та й крім того вела і
веду здоровий спосіб життя.
– То чому не розлучилася? – питає Юрко.
– А дочці, що мали б сказати? Віддати в чужі руки не
хотіла – маю совість, і несу свій хрест, хоча він для мене
заважкий, а тепер ти, що так багато взяв обов’язків на себе,
то став для мене найрідніший за всіх на світі.
– І навіть за чоловіка?
Вона нічого не відповіла, лише пригорнула його до
себе і скуйовдила його жорстке настовбурчене волосся, а по
хвилі мовила:
– Ти такий добрий, а я… ми тобі не вірили так довго.
Тепер собі навіть не уявляємо, щоб то сталося, якби ти в
один прекрасний день сказав, що покидаєш нас. Але щоб
там не сталося, я ніколи не залишу Лесю напризволяще.
– Але ж я є біля неї.
– На тебе не можна повністю надіятися, бо можеш, і
маєш на те право, покинути нашу квартиру, коли тобі захо-
четься. Чоловік тебе й досі називає добрим волонтером.
– А ви?