таких молодих людей закінчували життя самогубством.
Ні, сказала собі, вона буде жити стільки, скільки їй
призначено з Божої ласки й написано на небесах уже при
народженні. Та все ж інколи закрадалась думка: «Навіщо
я живу така нещасна? Хіба що для мук тих, хто біля мене».
Мати вгощала прибулих солодким печивом, яке сама
спекла, чаєм із квітів, і в квартирі стояв гамір, веселі роз-
мови. Усі, хто як міг, потішали Лесю, а вона раділа, що
навколо неї так багато зичливих людей.
Іван Петрович сидів у гіркій задумі, і лише деколи кине
якесь слово та й вмовкає. Усі в душі співчували подружжю,
якому випала така невтішна доля. З Юрком чомусь ніхто
не починав розмови, а лише звертали на нього зацікавлені
погляди: хто він і що тут робить цілими днями уже так
давно, хоч деякі з присутніх уже знали, що він безкорисливо
доглядає нещасну дівчину, чесно несе свій хрест. Багато хто
із сусідів повірив Лесиному батькові, що Юрко – волонтер і
робить добру справу цілком із моральних міркувань.
Гості привітали Лесю, погомоніли з нею на різні теми,
але ніхто навіть не заїкнувся про її нещасну долю, щоб не
завдати їй болю в такий день. Тихенько заспівали «мно-
гії літа, многії літа…» і пішли кожен до своїх домівок. А в
61
Лесі після таких відвідин пробудилось дивне почуття надії,
що може трапитись якесь диво, і до неї прихилиться доля,
обділить її своєю увагою. Їй подали цукерку. Вона розгор-
нула її з паперу і почала смоктати, захлинаючись солодкою
слиною, а відтак сплюнула в хустинку, бо стало її чомусь
нудити.
***
Наступного вечора у Лесі появилася висока темпера-
тура тіла, боліла голова. Юрко взяв її за руку, а вона така
гаряча, що можна попектися.
– Вона вся горить, – каже Юрко. – Треба покликати
лікаря.
– То, мабуть, грип, – мовила мати, глянувши на дочку,
і відчула біль стривоженого серця. Вона раптом скрикнула
жалібним голосом і почала дзвонити в поліклініку.
– Нема вже нікого, нині субота, викликайте «швидку», –
почула голос чергової санітарки.
– Хтось із гостей заразив її грипом, – каже батько. – Чую,
що і я теж захворів.
І тут же згадали, що вчора було в них у гостях багато
людей і одна з сусідських дівчат кашляла, закриваючи
щоразу рота долонею. Недовго роздумували і тут же покли-
кали «швидку». Лікар надягнув марлеву маску і почав огля-
дати Лесю.
– Так, то – грип, – каже. – Нині ми вже мали кілька
викликів до таких хворих з високою температурою. Я раджу
госпіталізувати дівчину в інфекційне відділення, бо цьо-
горічний грип дає тяжкі ускладнення у вигляді запалення
легенів, яке трудно піддається лікуванню.
– Ой не треба до лікарні, я боюсь! – заперечила Леся.
– Не бійся, я буду з тобою, – мовив Юрко.
– Здоровому там нічого робити, тебе, молодий чоловіче,
ніхто не прийме в інфекційне відділення, бо сам захворієш.
– Не хочу до лікарні! – почала кричати не своїм голосом
Леся.
62
– Напевно, якийсь час стримаємось від госпіталізації,
бо бачите, як вона на це реагує. Я – медична сестра і зможу
їй робити все, що потрібно в таких випадках, – каже Сні-
жана Павлівна.
– Ну що ж, насильно її брати до лікарні не будемо, але
відразу застерігаю, що можуть бути всякі непередбачувані
ускладнення. Цього року вірус грипу якийсь особливий,
викликає різку інтоксикацію організму і важке запалення
легенів. А у вашої дочки делікатний організм, слабо роз-
винута грудна клітка і треба на це зважити, – радив лікар,
виписуючи медичні препарати, які негайно треба придбати
в аптеці. – А як виникне якась незвична ситуація, то тут же
викликайте «швидку» повторно.
– Розумію, – каже мати. – Будемо надіятись, що не буде
в неї ніяких ускладнень, адже вона за своє життя лише двічі
перехворіла гострим респіраторним захворюванням, і ми
навіть не зверталися до лікарів за допомогою.
Пішов лікар, а мати каже Юркові:
– Бери рецепти і біжи до аптеки, але дорогою не барись.
Леся мовчала, а лише на віях появилися сльози, і вона тут
же витерла їх рукавом.
Дорогою до аптеки Юрко згадав минуле: щастя в житті
не зазнав, одні клапті нелегких прожитих літ і нічого світ-
лого в них не було. Здавалося, що його доля десь бродить і
не може його знайти, а це ж так легко в наш час розшукати
людину, де б вона не перебувала.
Поки приніс ліки, мати вже напоїла дочку чаєм з липо-
вого цвіту, малини. Вона дивилася на Лесю крізь сльози і