Чи боюсь я смерті?
Боюсь – на землі я кохання залишаю,
Жаль, що разом так мало нам жити довелось,
Але журбу й нудьгу з собою забираю.
– Досить, я далі згадала, – мовила тихим голосом Леся і
продовжила читати вірша з пам’яті:
Чи боюсь я смерті?
Боюсь – але прийде час, я встану
І піду в інший край, де щезне нудьга,
Ніхто більше стомленому серцю не зробить рану.
Нарешті я побачу живого Христа.
Почувши такі слова, батьки заплакали, а Юрко сказав,
що цей вірш написала 25-літня поетеса, за кілька днів до
своєї смерті, залишивши напівсиротами двох маленьких
дітей.
– Не плачте, – каже Леся. – Я не стала поетесою, не
здійснилася тут, на землі, жодна з моїх мрій. Одну мала
втіху, але так швидко все проминуло, що був біля мене
коханий Юрчик, а тепер, рідні мої батьки, послухайте, що
вам наостанку скажу і це буде моїм заповітом: «Не прога-
няйте Юрка після моєї смерті. Нехай він залишиться тут.
Іншого бажання в мене нема. Прощайте, зустрінемось уже
в іншому світі й там продовжимо нашу розмову».
Батьки і Юрко слухали її останні слова мовчки, сто-
ячи біля неї, опустивши додолу очі. Юрко здригнувся
від таких слів, усвідомивши, що Леся вмирає. З самого
початку він не мав жодних примарних надій, що вона
зможе ходити, стати іншою, підрости. Усі давно зрозу-
міли, що її хвороба генетично обумовлена і зарадити
ніхто в цьому не може. Що ж, він старався допомогти
66
дівчині, як міг, і не відчував докорів совісті, що поступав
не так, як треба. А мати чомусь не могла йому дивитися
прямо в очі. Гляне на нього і, ніби як дівчина, що чимось
провинилася, ніяковіє.
Леся тяжко зітхнула і ще якийсь час щось шептали її
губи, але то тривало лише кілька хвилин, і вона перестала
дихати.
У матері враз потемніло навколо, а в очах раз у раз спа-
лахували іскри і здавалося, що разом із ними вискакують із
орбіт очі.
Батьки і Юрко довго біля мертвої Лесі в нудьзі душили
сльози.
Під вечір зійшлися близькі сусіди. Молилися за упокій
душі молодої дівчини. Батько стояв біля труни – блідий,
а вилиці судомно сіпалися, коли він відкривав рота і ніби
хотів щось сказати до присутніх. Йому здавалося, що навіки
обірвалася єдина струна, що з’єднувала його з дочкою.
Присутні мовчки стояли в кімнаті, чекаючи на священика,
який мав би вже прийти і відправити панахиду. Дивлячись
на згорьованих батьків, хотіли щось їм сказати, та де знайти
ті слова, які приглушили б їхнє горе? Дехто з тут присут-
ніх лише мовчки хитали головами і здавалося, що їхній сум
ось-ось вирветься назовні плачем.
***
Хоронили покійну Лесю наступного дня після обіду
на новому цвинтарі. У їхньому місті це вже третє приста-
новище для покійників. На попередніх двох уже не стало
місця для свіжих могил. На похорон зійшлися сусіди з
їхнього будинку, школярі, кілька вчителів, з якими працює
Іван Петрович, православний священик і церковні хористи.
Дехто ніс живі квіти, які можна придбати в квітниковому
магазині їхнього міста впродовж цілого року. Штучних кві-
тів і вінків не було, бо священик кожної неділі у церкві нага-
дував парафіянам, щоб не клали на гробах таких вінків, бо
спалювання їх забруднює атмосферу.
67
Земля вкрилася снігом, а на цвинтарі його було ледь
помітно, наче пронісся вітер, і відразу здув з могил падаючі
сніжинки.
Юрко приніс на могилу квіти орхідеї, пелюстки яких
опустились додолу, наче заплакані очі. Після закінчення
похоронної церемонії священик сказав батькам і присут-
нім кілька повчальних слів, суть яких зводилась до того,
що покійна покинула цей світ такою молодою, бо так зве-
лів Всевишній, щоб вона була рівною серед інших у вічно-
сті.
Батьки покійної Лесі стояли над могилою, схиливши
голови в глибокій зажурі, а Юрко не міг встояти на місці,
хитаючись і здавалося, що впаде навколішки і заплаче вго-
лос. Він щораз хрестився, шептав молитву і тяжко зітхав, а
на вилицях од хвилювання аж загравали жовна. У декого з
присутніх виривалось із грудей тремтяче зітхання. Сніжана
не могла навіть стояти, чулась знесиленою, то дві жінки під-
тримували її, аби вона не впала. На очах у неї щораз появ-
лялися сльози. У батька зачервонілись очі, а на чолі раз у
раз появлялися крапельки поту, які він стирав рукавом.
Юрко стискував пальці в кулаки і часто кліпав очима, аби