не випустити із них настояні солоні сльози.
Останні миті на поверхні рідної землі, по якій їй рідко
доводилось ступати ногами, бо переважно її возили у візку.
А скільки мрій було у батьків, коли народилася Леся! Та
невдовзі обоє зрозуміли, що їхні рожеві мрії стали чорніші
чорної землі.
Коли хористи і всі присутні заспівали «Вічная пам’ять»,
то повіяло холодом, і аж тоді Іван Петрович наче про-
кинувся зі сну, подякував присутнім за їхню підтримку в
такий для його сім’ї важкий час і сказав, що поминального
обіду влаштовувати не будуть, а гроші, що мали б витра-
тити на поминки, віддадуть дітям сиротам, батьки яких
загинули в АТО. Це Юрко порадив зробити такий добрий
жест, і всі схвально відгукнулися на таке сповіщення. Люди
почали розходитись поміж гробами. Хто молився за душі
68
своїх предків, а дехто з цікавості читав на надгробках епі-
тафії й написи, як довго небіжчик чи небіжчиця жили на
білому світі.
О, як страшно, коли батьки хоронять своїх дітей, а не
навпаки! У наш неспокійний жорстокий час – це не рід-
кісне явище, бо в умовах неоголошеної «гібридної» війни
на Сході таких випадків чимало. І хоч кажуть, що «герої не
вмирають», та що з того, коли насправді живуть у пам’яті
якийсь час, а потім всі, крім рідних, про них забувають, наче
вони не народжувалися, не жили, не кохали, а пішли в гор-
нило протистоянь, де православний вбиває собі подібного
одновірця. І все діється через те, що так багато в світі нагро-
мадилося зла, і вибухає воно у вигляді воєн, а де війни – там
каліцтво і смерть.
Герої… героїчна смерть… А в результаті – нещастя для
тих, хто втратив сина чи дочку. І, як писав Бертольд Брехт,
«нещасна та країна, яка потребує мати героїв». Леся була
звичайною дівчиною, що народилася з важкою вадою, але
все ж таки їй хотілося жити. Та невблаганна смерть забрала
її такою юною в потойбічний світ. Вона помирала при пов-
ній свідомості, і перед останніми подихами заповіла свою
останню волю, аби батьки не прогнали від себе Юрка, в
якого була так сильно закохана.
***
Опечалені горем Лесині батьки прийшли разом із
Юрком на квартиру. Сум і безнадія повисли навколо них. На
стіні у рамці висіла доччина світлина. Кожен думав про щось
своє, особисте. Подружжя мовчало, а Юрко став навпроти
Лесиної світлини, наче перед іконою і почав шептати:
«Нехай на тому світі у вічності хтось нашепче тобі, Лесю,
приємних снів. Ти пішла навіки у засвіти, про які ніхто не
знає, що насправді там відбувається: одні здогадки, гіпотези,
міфи. Вічність – це те, що було, є і буде. Нерозгадана вічність,
нерозгаданий світ, як і саме народження, життя і смерть.
Головне, впродовж життя позбутися енергії зла, ненависті, і
69
йти у вічність без злоби і тоді не буде в передсмертну годину
страху, що мусиш вічно каратися за це».
Подружжя слухало його монолог мовчки і лише хитало
головами на знак згоди з тим, про що говорив Юрко, наче
до живої їхньої дочки.
Він старався приховати свій душевний біль, щоб не зав-
дати ще більшого жалю нещасному подружжю. Змирився з
тим, що так раптово мусить покидати привітну оселю і почати
життя за новими правилами. І він почав збиратися в дорогу.
– Переночуй і поїдеш вранці, – каже жалібним голосом
Сніжана Павлівна.
– Не зможу ночувати в кімнаті, де тільки вчора померла
Леся. Кажуть, що душа померлої людини ще якийсь час
перебуває в тому місці, де вона жила впродовж багатьох
літ. Приїду на дев’ятини, щоб разом із вами помолитись за
її душу, – сказав тихим голосом Юрко і тяжко зітхнув. – А ви
не горюйте, бо уже змінити нічого не можна.
– А як же із Лесиним заповітом? – спитав Іван Петрович.
– От приїду наступного тижня і тоді про все погово-
римо. Нині не варто про це говорити, бо ми всі опечалені
горем важкої втрати, – сказав Юрко, виходячи надвір.
Вслід за ним вийшла Сніжана Павлівна і щиро, по-друж-
ньому, мовила:
– Юрчику, не забудь приїхати, ми… я…. буду тебе чекати,
прошу, молю… Ми не можемо знехтувати Лесин заповіт.
Вона якимось дивним поглядом глянула йому в очі,
наче гіпнотизувала його, що він відчув, як в ньому збурю-
ється якесь дивне почуття до чужої жінки. Її слова сприй-
няв з глибокою вдячністю, а серце сповнилося приємною
розрадою, якої давно не мав.
***
Кончина єдиної хворої дочки гострим болем відізва-
лася в душах ще не старого подружжя. Обоє стали мовчаз-
ними, похмурими, наче тільки-но посварились. У квартирі