відійшли трохи далі, мабуть, подумали, що хтось із тих, хто
кашляє, має простуду або грип, то не варто ризикувати,
стоячи біля них.
Священик з амвона говорив присутнім, що треба усім
заздалегідь подбати про вічне життя на тому світі, а насам-
перед любити ближнього, позбуватися навіть гріховних
думок, бо смерть приходить без попередження, часто так
невчасно, коли людина навіть, і не гадає про свою кончину,
що стане за порогом життя, подасться в царство вічності,
де душі померлих будуть з благоговінням чекати на Страш-
ний Суд.
Сніжана Павлівна опустилась навколішки і упокорено
шептала молитву, схрестивши руки на грудях. З її очей
котилися сльози. Вона щораз, щоб ніхто не бачив її згорьо-
ваного обличчя, закривала його долонею і мала вигляд,
наче вона перебуває в якісь задумі.
А чоловік молився і нагадував своїм виглядом покірного
жебрака, який благає Всевишнього, вимолює прощення,
що став мимоволі призвідцем сімейного нещастя.
Присутні парафіяни знали про їхнє сімейне горе і
сумно дивилися на них. Юрко смиренно стояв перед обра-
зом Спасителя, думаючи, чи все він зробив, що радив йому
колись на сповіді священик. Мав таке відчуття, що хоч і ста-
73
рався не схибити, допомагаючи хворій дівчині, але міг зро-
бити щось більше для неї.
При виході з церкви біля дверей сидів на фундамент-
ному виступі сліпий літний чоловік-циган і просив мило-
стиню. Він раз у раз шукав рукою в целофановому мішечку
подаяння і коли знаходив гривню, то відразу ховав її у гли-
боку кишеню засмальцьованих суконних ногавиць.
Юрко подав йому прямо в простягнуту руку гривневу
купюру, і тут же почув голос сліпого цигана: «Дай вам,
Боже, здоров’я і щастя в житті». Це для Юрка були такі
приємні слова, яких він давно не чув на свою адресу.
Усі троє йшли на квартиру, щоб пообідати. Юрко
навіть не здогадувався, що за обідом відбудеться незвична
розмова між подружжям, свідком якої він стане, і вона без-
посередньо буде стосуватися його подальшої долі. Згадав
недавній сон. Снилася Леся і казала, щоб він погодився на
пораду, яку підкаже йому її батько. Дорогою думав, що то
за порада, що стосуватиметься його долі?
«Може, якась небезпека чигає на мене, – подумав
Юрко. – Що ж, доведеться послухати, але я вільний і ніхто
не має мені щось перечити чи нав’язувати. Досить того,
що так довго карався в тюрмі, своє відбув покарання і маю
право жити так, як живуть вільні, нічим необтяжені люди».
Сиділи за столом, згадували покійну Лесю і були чомусь
усі троє в якомусь незвичному збудженому стані. Почне
щось говорити Лесина мати і тут же вмовкає, наче мову їй
відняло. Іван Петрович теж говорить невпопад про якісь
банальні, нецікаві речі, хмурить кошлаті брови, перестає
їсти і теж на півслові замовкає. Здається, хоче щось важливе
сказати, але продумує, як би то почати важливу розмову.
Юрко почав теж підтримувати бесіду, але тут же
осікся, наче сказав щось непристойне. Він щоразу відчував
на собі пильний погляд Сніжани, яка сиділа наче на гол-
ках. Її голос щомиті ставав іншим: то жалібним, благаль-
ним, то запальним, як блискавиця. «Мабуть, хочуть щось
сказати мені таке, що досі тримали в таємниці», – поду-
74
мав Юрко і не помилився. Раптом Іван Петрович встав з-за
столу, кашлянув у кулак, наче його щось здушило в горлі,
і він не може почати розмову, до якої так довго готувався.
Мовчки дивився на свою дружину, з якою звідав і радість
кохання, яке тривало так недовго, і печаль впродовж вісім-
надцяти років подружнього життя, відколи народилася
дочка. Тепер йому хотілося перепочити, щоб ніхто йому
не перечив і про це хотів сказати, але годі було наважитися
почати таку серйозну розмову.
– Ну, чого стоїш, кажи, що хотів нам повісти? – мовила
дружина, побачивши на його обличчі розгублений
погляд, здавалося, що його тіпає судома, і він не може
почати розмову.
У його грудях справді закалатало серце, зціпила нері-
шучість, щоб розкрити свою таємницю, та нарешті відва-
жився повісти все те, що так довго тримав у собі.
Сніжана Павлівна і сама почала хвилюватися, але хотіла
його заспокоїти і продовжила:
– Ти сядь і говори, що тебе так розхвилювало, не три-
май у собі, бо це дуже шкідливо для здоров’я.
Іван Петрович сів і почав тихим голосом казати:
– Я в усьому винен, що нас спіткало таке нещастя мати
хвору дочку. Нині мене гризе сумління, що не повів тобі