голосом жінка, яка не зазнала в подружньому житті щастя
мати здорових дітей, і тепер, коли чоловік каже, що піде
до іншої, йому не хотілося покидати її зі своїми думками
наодинці, а чимось зарадити. Чи стане, як цього хоче
нинішній чоловік, жити з нею і ощасливити її здоровою
дитиною, він ще не уявляв. Спочатку уся ця розмова за
обідом здавалася міражем, маревом. Але такий стан три-
вав у нього недовго.
«А й справді, – подумав, – чому б мені з нею не створити
сім’ю? Тим більше, що я звик до неї, як до господині, а до дру-
жини звикнути – один крок: переспати з нею ніч – і вона моя
навіки. Чим я гірший за нинішнього її чоловіка? Можна ска-
зати, навіть кращий, бо не маю обтяженої спадковості, а те,
що бракує освіти – не біда. Не всім же бути «професорами».
Нині навіть підсобний робітник в пошані і його робота опла-
чується недешево. А я виконувати фізичну працю можу без
особливих зусиль, бо ж, прецінь, почуваю себе здоровим».
Обідали довго. Ніхто з чоловіків не похвалив госпо-
диню за смачний обід, бо здавалося, що вони не смакували
наїдками, а лише для форми тримали ложки і виделки в
руках, бо все зводилось до надто серйозної проблеми, про
яку почав говорити чоловік, що стосувалася усіх тут при-
сутніх.
Відтоді, як Іван Петрович почав дружині натякати, що
треба кардинально змінювати їхнє життя, Сніжана зрозу-
міла, що рано чи пізно це станеться: він піде до іншої, і вона
може залишитися самотньою, а це так жахливо, бо, пра-
цюючи на теперішній роботі, надивилася, як страждають
самотні люди, позбавлені родинного піклування.
Після смерті дочки подружжя мовби стало чужим, хоч
чоловік був, як і раніше, уважний до Сніжани, ніколи не
78
проявляв злості, але ця увага тепер здавалася дружині штуч-
ною, вимушеною. Лише на роботі приходило до неї якесь
осяяння, що не одна вона така нещасна, бо щодня бачила
таких людей, які залишилися одинокими і морально мучи-
лися в чотирьох стінах, радіючи, коли вона приходила їх
провідати або зробити ін’єкції. «Невже і мене чекає така
доля в майбутньому?» – часто набігала думка. І тепер, коли
чоловік затіяв розмову про своє бачення майбутнього, то
навіть на хвилину зраділа, що й справді може статися диво:
Юрко одружиться з нею, і вони подбають, щоб у них поя-
вилися діти, але для цього потрібно матеріалізувати таку
ідею. Глянула на Юрка – мовчить, але видно, що хвилю-
ється, щораз зиркає на неї, а вона розпливається у ніжній
посмішці, в якій можна угледіти, що вона згідна на те, що
пропонує чоловік, лиш би він не був проти. Одне зрозу-
міла, що має статися якась зміна в їхньому житті й треба
бути до неї готовою.
– Що ж, не станемо загадувати заздалегідь, яке завер-
шення матимуть наші плани на майбутнє, – сказала Сні-
жана, і таким лагідним поглядом подивилася Юркові в очі,
що він безмовно на знак згоди хитнув кілька разів головою.
– Ви йдіть на цвинтар, я вас не стану затримувати. Я був
там вранці, а зараз поїду додому.
– То коли тебе чекати? – спитав Іван Петрович.
– Ну, так як ви запропонували. Треба все зважити, обду-
мати, може, за цей час у вас визріє інша думка, то я не стану
вам на перешкоді.
– Гаразд, ти правий. У всякому ділі треба поспішати
поволі, – мовив наостанку господар дому і потиснув Юркові
руку.
Вийшов Юрко з квартири і надворі оглянувся, поба-
чивши Сніжану, яка стояла у вікні з піднятою правою
рукою і кілька разів зігнула пальчики. Юрко на мить заці-
пенів, але тут же отямився і пішов до автобусної зупинки,
не оглядаючись.
79
***
Закінчилися зимові канікули, Різдвяні свята, а відтак
проминуть через кілька днів сороковини після смерті Лесі.
Усі ці дні подружжя не переставало хвилюватися, а що їх
чекає? Іван Петрович уже добре пригледівся до колеги-вчи-
тельки, що давно запала йому в око, збаламутила душу.
Гарна, жвава, балакуча, завжди має щось сказати нове, десь
почуте і всі, хто її слухають, дивуються з її поінформовано-
сті з багатющих джерел. Хтось у розмові підмітив, що вона
має великий життєвий досвід і в неї можна багато чого
навчитися, як поступати в різних життєвих ситуаціях. Сама
виховує двох неповнолітніх синів, які вже встигли з нового
навчального року, відколи почали навчатися в цій школі,
проявити себе на шкільних олімпіадах з легкої атлетики.
Мати тішиться своїми дітьми, хоч усі вчителі вже знають,
що вона мати-одиначка.
Іван Петрович уже давно придивляється до неї, часто