заводить розмови на перервах, а віднедавна почав запрошу-
вати її на каву. Після того, як признався в присутності Юрка
про свою таїну, то вирішив діяти активніше. На днях напро-
сився прийти до неї після уроків. Погодилася відразу – і ось
він у неї на квартирі. Розповів про ті проблеми, що виникли
в його житті: і про смерть дочки, і про те, що буде розлуча-
тися з дружиною задля того, аби вона могла народити від
когось повноцінну дитину, бо він, хоч і фізично здоровий,
але є носієм спадкової хвороби.
– То чому заводив дітей? – питає Елла Артемівна.
– Не знав. Дізнався аж тоді, коли дочка перестала рости.
Таємно від дружини зробив генетичне обстеження і вияви-
лося, що в цьому нещасті винен сам. Не знав тоді, що так
само поступила, майже в один і той час, і моя дружина,
але мені не призналась про це. Обоє розкрили свою таїну
лише тоді, коли померла дочка. Тож вирішили розлучи-
тись полюбовно.
– Ну, а я тут при чім? – питає Елла Артемівна і усмі-
хається, згадавши недавню розмову з ним, що він хотів би
80
знайти таку жінку, що вже має дітей. Тоді вони ні про що
не домовилися.
– А при тім, що в твоєму віці дітей уже не народжують,
а я можу стати тобі чоловіком і добрим вітчимом для твоїх
синів.
– Я давно запримітила, що ти до мене приглядаєшся,
але чомусь так довго мовчав.
Іван Петрович знітився і, хвильку помовчавши, мовив:
– Та я сором’язливий в такому ділі.
– Оце я запримітила відразу, як тільки-но прийшла сюди
працювати і щось тьохнуло в грудях, що ти придивляєшся до
мене, а торкнутися не смієш. Коли залишалась ввечері сама в
кімнаті, то чомусь на гадку приходили не батьки моїх синів, а
саме ти, чужий, чийсь коханий чоловік. Я згідна на твою про-
позицію, бо мені вже набридло жити самотою, хоч і маю двох
прекрасних синів, але я ще в такому віці, що хочеться чолові-
чої ласки, мати підтримку не матеріальну, а моральну, бо ці
короткочасні захоплення, що були в мене, давно розвіялися,
як дим, – призналась відразу Елла. Вона продовжила гово-
рити:
– Глянь на мене зблизька, торкнись мене, не бійся. Усю
себе я зберегла для тебе, наче хтось мені наказував посту-
пати так, а не інакше. Могла б курити, вживати алкоголь,
наркотики, як це роблять самотні жінки, але я відчувала
в душі, що має щось змінитися в житті, і маю принести
комусь щастя, а хтось – мені.
– Справді, відчуваю, що ти така свіжа, наче щойно
зірване неспіле яблуко з дерева в саду, – сказав Іван
Петрович і почав сипати компліменти, що вона нагадує
йому тільки-но розцвілу троянду, а квітка ця – синонім
кохання.
– Іване, не старайся мене задобрювати, – сказала рішуче,
наче говорила з учнем. – Я й так себе добре знаю і надіюсь,
що будеш мною цілком задоволений.
Почувши такі слова, зніяковів, як хлопчисько, що чимось
провинився, і відвів очі. Він втішився, що так швидко знай-
81
шов собі красиву жінку, не гіршу за його Сніжану. «Видно,
природа створила її для кохання. Лишень дивуюся, що чоло-
віки її залишили. Хто в цьому винен, може, вона сама?» –
роздумував Іван Петрович, але не хотів її про це запитати.
– Вірю, що ти добра, але ще й до всього цього така кра-
сива.
– А вчора хіба була іншою?
– І вчора, і позавчора. Я давно спостерігаю за тобою.
– І що побачив?
– Що саме таку треба кохати.
Донедавна думала, що вона вже нікому не потрібна,
а виходить, у неї закохався ще не старий вчитель. У Елли
радісно сяйнули очі, і вона лиш зітхнула, а відтак мовила:
– Від долі не втечеш, вона завжди при добрій пам’яті й
за нікого не забуває. Життя минає в злетах і падіннях. Щось
знаходимо, щось втрачаємо – так побудований світ.
– То правда, я в цьому давно переконався. О доле моя,
доле!
– Знаєш, мені здається, що я не жила, як усі, а пливла
до берега і ніяк не могла пристати до нього, завжди хвиля
відносила щораз то далі від нього, а нині маю таке відчуття,
що вже пришвартувалась до узбіччя на тривалу стоянку, і
винен у цьому саме ти, Іване.
– Я згідний з тобою бути довго-довго. У тебе тут так
затишно: чистота, порядок, а меблі так розставлені, наче
вчора тут працював дизайнер, – сказав, дивлячись на її
добродушне обличчя. – Зігріла душу ароматним чаєм, та
мені пора йти…
– Ну, то залишайся вже сьогодні у мене ночувати, –
запропонувала Елла, дивлячись, як на його обличчі появи-
лась доброзичлива усмішка.
– Ні сьогодні, ні завтра ще не зможу, мушу почекати,