Іван Петрович щодня після уроків йшов не додому, а до
Елли на розмову і часто засиджувався в неї аж до пізнього
вечора. Цього разу побачив, що вона чимось заклопотана.
– Ти щось згадала, мабуть, колишнє? – спитав Еллу, яка
сиділа біля нього в задумі.
– Я давно вже нічого не згадую і за нічим не шкодую. До
колишнього уже нема вороття. Назад тільки раки повзуть,
а я –людина. Одне хочу, щоб твоя дружина знайшла своє
щастя, бо якщо цього не станеться, то вона прокляне мене,
а я цього дуже боюсь.
Іван Петрович тут же згадав Юрка, який мовчить, не
дзвонить. Чомусь так довго роздумує, як має діяти.
– Сьогодні подзвоню і спитаю Юрка, що він надумав, –
каже Іван Петрович і сам почав хвилюватися, розмовляючи
з Еллою.
«Треба було спочатку вирішити питання з дружиною,
остаточно переконатися, що Юрко згоден бути з нею, а
вже тоді домовлятися з Еллою, – подумав і тут же відчув
себе винним у тому, що так спокійно покидає Сніжану, яка
стільки літ жила з ним і ніколи не скаржилась на нещасну
долю, що випала їй в подружньому житті через його спад-
ковість. Він міг би й сам передзвонити Юркові й дізнатися,
що в нього на умі: приїде чи передумав, та не наважився.
Згадав вчорашній сон. Приснилася дочка і запитує: «Чому
Юрка нема у вас, нащо ви його прогнали? Пошукайте його,
бо він сумує, а мені тут між ангелами стає незручно, що я не
змогла вас переконати».
Сніжана теж в такі вечори плуталася в догадках:
«Напевно, порадився з колегами, а ті відрадили його від
85
такого кроку». І знову появилися душевні муки, що він не
прийде до неї, адже виконав свій обов’язок: добросовісно
доглядав за її дочкою, а ще між ними – різниця в віці, на сім
років вона старша за нього, а кожний мужчина хоче мати
молодшу за себе дружину. І тут подумала: «Якщо я хочу
мати дітей, то треба поспішати, не приїде Юрко, то мушу
шукати когось іншого, адже тепер я вільна птаха». Вона з
надією щогодини чекала телефонного дзвінка, прислуха-
лася, чи не чути Юркових кроків біля її дверей. А телефон
мовчав. У такі хвилини самотності вона закопилювала губи
і терла пальчиком себе по носі й таким способом заспокою-
валась. «Напевно, своїм мовчанням випробовує мої почуття
до себе», – подумала. Глянула в дзеркало – ніби з хреста
знята, схудла за ці дні, поблідла, аж страшно самій стало.
Головне, щоб не захворіти, бо залишатися самій у квартирі,
то дуже страшно у її становищі, коли нема до кого слово
промовити. Потім сама навіть дивувалася, що не змогла
приборкати свої почуття до нього, адже Юрко сказав при
відході, що слів на вітер не кидає. Нарешті зрозуміла, що за
той час, коли він перебував у них, то вона так привикла до
нього, що вже тепер без нього себе не уявляла.
Юрко теж почав уже хвилюватися, що Сніжана мов-
чить, вичікує, а може, вже давно передумала, що не варто
зв’язуватись із карним злочинцем, бо інакше назвати його
не можна.
І тут же пролунав давноочікуваний телефонний дзві-
нок. Зрадів Юрко, почувши ніжний голос Сніжани:
– Щось ти довго думаєш. Скажи: «так» або «ні», не муч
мене, я втомилась чекати.
– Чекати, коли я приїду чи на мою відповідь: «так чи
ні?»
– Жду – не дождусь, коли ти знову будеш у моїй квар-
тирі.
– Можу приїхати хоч завтра вранці.
– Справді? – спитала Сніжана таким улесливим голо-
сом, що Юркові стало незручно від своїх запитань.
86
– Ну, ти ж знаєш, що я ніколи намарне слів не кидаю.
Вони у мене на вагу золота. Я небагатослівний, або як про
таких кажуть, маломовний.
– Приїжджай, мій дорогенький «маломовний», і зі
мною розговоришся, це я тобі обіцяю.
– Завтра, якраз буде сороковий день після смерті Лесі,
то я буду у тебе.
– Чекатиму з нетерпінням, – мовила Сніжана.
«Справді, не варто зволікати з рішенням, як їм бути
далі, бо таке надто важливе діло не терпить зволікань,
можна спізнитися і втратити те, що йому має нале-
жати», – подумав Юрко, хоч іще вагався, чи робить пра-
вильний крок на цей раз. Він згадав, що хоч і був так
довго з нею в одній квартирі, але до кінця не збагнув, яка
вона, хоч запала йому в очі з перших днів, коли почав
доглядати дочку: гнучка постать, легка пружна хода,
довгі тоненькі ноги, пишне каштанове волосся. Деколи
йому хотілося торкнутися її грудей, але завжди щось
стримувало. Щораз, коли набігала така думка, то відразу
починав щось говорити на банальну тему, аби вона
чогось не підозріла і не зрозуміла його неправильно. Та