інколи були такі моменти, коли вона сама тулилася до
нього, проявляючи ніжність, наче рідна мати, якої він не
пам’ятає.
І ось наступного ранку він появився у неї на квартирі.
Сніжана взяла його за руку і повела до вітальні, наче
людину, яка прибула сюди вперше.
– Роздягайся, будемо снідати, – каже Сніжана.
– А де Іван Петрович?
– Він уже кілька днів, як ночує в Елли, але вдень ще
приходить сюди.
– Обідати чи ще за чимось? – посміхнувся Юрко.
– Каже, що трудно привикати до чужої сім’ї, бо там,
як ти уже знаєш, є ще два неповнолітні її сини.
– Мені не прийдеться привикати, для мене твоя квар-
тира давно стала рідним домом, а його можна зрозуміти:
87
інша жінка, колишня чиясь кохана, присутність дітей, інша
поведінка другої дружини. До всього цього не так легко
привикнути. Нам буде простіше, – сказав Юрко, а Сніжана
вмить сіла йому на коліна, огорнула шию руками, думала,
що Юрко почне її цілувати, а він піднявся з крісла і почав
ходити по кімнаті.
Сніжана не могла зрозуміти такий його жест.
– Що з тобою? – дивується і ніяк не може зрозуміти, що
в нього на думці: байдужість до неї чи прояв патологічної
ненависті до заміжньої жінки, яка сама напросилася одру-
житися з ним?
Юрко відразу догадався, що вона не зрозуміла його
поведінки, а може, подумала, що він прийшов лиш би від-
дати пошану мертвій Лесі у сороковини від дня її переходу
в загробний вічний світ і, взявши її за руку, мовив:
– Сьогодні не на часі. У такий день не можна собі нічого
позволити. Над нами нині ще літає її дух, і ми не повинні
робити необдуманих вчинків, я в цьому переконаний, бо за
час перебування в тюрмі багато читав релігійної літератури
і слухав дискусії знаючих, бувалих людей, на подібну тему.
Почувши такі слова, Сніжані стало спокійно на серці,
а то в неї уже починали виникати різні сумнівні підозри
щодо її майбутнього чоловіка.
– Який ти в мене розумний, стриманий, а я така недо-
гадлива, – блиснула на нього великими очима і усміхну-
лась. – Ходімо снідати, а то спізнимось на Святу Літургію.
Дорогою до церкви зустріли Івана Петровича, який
привітався до них і чомусь був цього разу небагатослів-
ний. У церкві уже починалась літургія за померлих.
Хористів не було, а підспівував лише дяк. Коли священик
прочитав із папірця імена небіжчиків. і батьки почули
ім’я своєї дочки, то впали в глибоку задуму, опустивши
додолу голови, щемко стиснулося серце, скаламутилася
батькова душа. Навколишні теж мали сумний вигляд і
покірно стояли перед ликами святих в глибокій покорі.
Сумно, гірко, боляче стає всім, хто із рідних залишається
88
жити, а особливо тим, хто втратив когось із близьких у
молодому віці.
На цвинтар йшли повільно, щось говорили, згадуючи
покійну, що такою молодою і нещасною покинула цей світ.
Сніжана йшла мовчки і лише при вході на територію, де
покояться вічним сном померлі, мовила:
– Треба буде весною поставити на могилі пам’ятник із
граніту.
– Так, так, щоб не був гірший за інші, – погодився Іван
Петрович. – Я закажу сам, тільки ти, Сніжано, приготуй її
світлину, яку ми зробили, коли їздили з нею відпочивати в
Карпати.
– Поставити пам’ятник нині не проблема, аби були
гроші, – вступив у розмову Юрко. – Дехто з людей ставлять
собі кам’яні пам’ятники на цвинтарі заздалегідь до своєї
кончини, не надіючись, що це зроблять їхні нащадки.
– Світлини є в альбомі, то не треба десь шукати. При-
йдеш і виберемо котрусь із них, – мовила Сніжана.
Юрко згадав, що на могилі його батьків стоїть скром-
ний пам’ятник. Родичі по батьковій лінії поставили його,
коли ще він перебував в інтернаті. Особливого догляду він
не потребує, бо виготовлений із матеріалу, який покриває
всю могилу. Після виходу з тюрми двічі ходив на цвинтар,
де покояться його батьки, які загинули такими молодими.
– Тим, що в могилах, уже не має значення, який стоїть
над ними пам’ятник, – продовжував вголос роздумувати
Юрко, – бо які б пам’ятники не стояли, та це не має жод-
ного значення для тих, хто уже поза межею життя. Головне,
щоб пам’ятали про них. Ваша Леся не боялася смерті, як
це дехто навіть із літніх людей боїться вмирати, бо накоїв
стільки гріхів за ціле життя, що вимостив гріхами собі пря-
місіньку дорогу до пекла. Вона безгрішна і тому так спо-
кійно покидала цей світ.
– Ти так говориш, наче священик, – каже Сніжана, яка
закінчила молитися над могилою дочки. – Де ти набрався