таких знань про потойбічний світ?
89
– А я міг би й стати священиком або ченцем, якби
інакше склалося життя. Рання загибель батьків і перебу-
вання в тюрмі дало мені чимало життєвих випробувань, а
одночасно багато чого пізнав із розповідей співкамерників,
та й читав духовну літературу.
Іван Петрович перебував у полоні власних думок, але
вголос їх не висловлював.
– Що ж, помолилися і ходімо звідси, нехай Леся спо-
кійно спочиває, бо на цвинтарі треба молитися, плакати або
мовчати. Голосно говорити не слід, нехай померлі мають
хоч тут блаженний спокій, – каже Сніжана. – Подібні роз-
мови варто вести десь-інде. І щоб чули люди, бо й справді,
якби молоді люди частіше відвідували цвинтар, і дивилися
на безмовні хрести на могилах, то, напевно, ставали б добрі-
шими, не чинили би зла.
– Кого ти маєш на оці? – спитав Юрко, бо відразу поду-
мав про свій злочин, за який так довго довелося перебувати
в буцегарні.
– То я так кажу в загальному до нашої розмови.
Юрко інтуїтивно відчув, що в її словах криється заву-
альований натяк на його минуле. Прийшли додому всі
разом, щоб пообідати. Почалась невимушена розмова.
Сніжана зрозуміла, що чоловік прийшов, щоб узгодити
деякі питання, що виникнуть під час оформлення розлу-
чення. Вона в деталях продумала, які несподівані моменти
можуть поставати, коли чоловік піде від неї, а вона зали-
шиться з Юрком, і навіть зраділа, що чоловік хоче, аби їхнє
розлучення пройшло полюбовно і не завдало комусь із них
моральної кривди.
– Юрку, я хочу, щоб вам було добре, лише застерігаю:
ніколи не проявляй до неї жорстокості, бо вона цього не
заслуговує.
Юрко нічого не відповів на це, а лише здивовано здви-
гнув плечима.
На мить у кімнаті запала тиша. Було лише чути моно-
тонний стукіт годинника. Мовчанку порушила Сніжана.
90
– Мені хочеться, аби хтось був зі мною, бо самотності
я не переживу, – сказала таким тоном, наче вимолювала в
присутніх милостиню.
– Гадаю, що вдвох нам буде добре, – сказав Юрко. – Раз
ми вирішили здійснити те, що задумали.
І тут продовжив розмову Іван Петрович.
– Треба не гаючи часу, уже завтра, подати заяву про
розлучення, вказавши вагомі підстави для такого кроку.
Відносно нажитого майна, то я так думаю, в нас проблем
не буде, бо нічого цінного не придбали, а єдина дочка, що
народилася з важкою хворобою, померла. Тепер кожен
із нас має право поступати так, як йому підказує совість.
Єдине, що можемо зробити, якщо Юрко на те погодиться,
то обмінятися квартирами. У нашу трикімнатну перейдемо
жити з Еллою і її синами, а ви – у їхню двокімнатну. Гадаю,
що ніхто з нас не стане обділений.
Сніжана хвильку подумала, глянула на Юрка, побачила
його схвальний погляд і кивок голови на знак згоди.
– Ми згідні, – мовила по хвилі. – І це треба зробити,
не відкладаючи на невизначений час. Порадься з нотаріу-
сом, як правильно оформити документи, щоб ніхто не мав
пізніше претензій.
Юрко сприйняв цю сімейну розмову спокійно, без
жодних емоційних проявів. Та, власне, чому мав би хви-
люватися? Від долі, як мовиться, не втечеш. Хтось скаже:
«Хіба мало дівчат, що він до заміжньої жінки, яка розлуча-
ється, причепився?» Інколи і йому самому приходило на
гадку: чи справді він закохався в Сніжану, чи просто при-
вик до неї, як до господині дому? Але ж таки переконався,
що його, наче магнітом, тягне до неї. Кожного разу хоті-
лось щось таке сказати, щоб вона відчула серцем і душею,
що він закохався в неї, але ніяк не знаходив потрібних слів.
Сказати прямо: я кохаю тебе, не наважився, а може, був
невпевнений, що вимовить ці слова переконливо, щиро,
а просто, щоб вона не хвилювалася за свій поступок, хоч
добре знав, що іншого вибору у неї найближчим часом не
91
передбачалося. А їй так хотілося мати здорових дітей від
здорового мужчини.
Ще трохи посиділи за розмовами й Іван Петрович
направився до виходу. У такі хвилини з його відходом до
іншої жінки їй хотілося жбурнути із своєї душі колишнє
кохання. Він на Юркових очах поцілував її в губи. Юрко
кілька разів заперечливо хитнув вказівним пальцем правої
руки перед своїми очима, примовляючи:
– Роблю серйозне зауваження: наступного разу можна
буде поцілувати Сніжану хіба що в руку, бо так велять пра-
вила хорошого тону або, як кажуть, етикет. Знайте, що я
ревнивий і… – не доказав, але й так усім було ясно на що