– Маєш дітей? – питає Геннадій, примруживши ліве
око.
– Дітей поки що не маю, але надіюсь, що буду мати.
– Мабуть, живете в скруті у нинішній кризовий час?
– А ти де тут узявся? Я гадав, що гибієш ще у криміналі,
а виходить…
101
– Сидів би ще кілька літ, але дякуючи «закону Надії Сав-
ченко», вийшов на волю достроково, бо довго перебував у
СІЗО і це мені зарахували, але то вже все позаду. Нині маю
до тебе справу.
– Яку ще справу? Ти так починаєш, наче слідчий кар-
ного розшуку.
– Не дивуйся, за ті роки, що я перебував у буцегарні,
багато чого навчився, отож відразу перейду до діла.
Юрко першої ж миті насторожився, бо знав, що Генна-
дій сидів у криміналі за навмисне вбивство і пограбування
вбитого.
– Я слухаю, кажи, яке маєш до мене діло?
– Треба піти на акцію.
– З ким? – вихопилося в Юрка.
– Сам зробиш те, що я тобі скажу і матимеш пачку
«зелених».
– Ні, я на ніяку акцію не піду. Не хочу знову опинитися
там, звідки прийшов. Я тоді вчинив лиходійство, перебу-
ваючи в стані афекту, своє відсидів від дзвінка до дзвінка,
і тепер каюсь, що вчинив мерзенний злочин, а відтак всю
свою молодість провів за колючим дротом.
– Колись казав, що маєш мене за друга.
– Так, за друга, але чесного, не такого, що хоче мені зла.
– Ти нічим не ризикуєш, можеш мені повірити. Твоя
справа поставити одному «добродію» пакет із вибухівкою
біля його вхідних дверей, а самому, насунувши шапку на
очі, зникнути в натовпі людей.
– Зроби таку акцію сам, а мене до такого діла не клич, –
каже Юрко. У його голосі відчувалася тривога, а до тих, хто
замишляє навмисне вбивство, появилася відраза. В роті
відчув гидкий присмак крові й сплюнув, облизавши язи-
ком губи.
– Сам не можу, мене можуть запідозрити, а ти тут
свій чоловік. Той негідник живе недалеко від твого дому
і декому став поперек дороги, то мусить зникнути з цього
світу, зрозумів? У колонії ми тебе всі поважали за твою
102
розправу над зрадницею, а нині ти чомусь так змінився,
пасуєш, що з тобою?
– Тоді була інша ситуація, я про це всім признався, а
нині хочу жити правильно, не порушувати встановлені
закони, мати те, що мають вільні люди. І відчепись од
мене, я сказав, що на «мокре» діло не піду, шукай когось
іншого, а ще краще кинься цієї затії – вбивати людину. Не
боїшся гріха?
– Після колонії я нічого вже не боюсь, а тобі раджу
послухати шефа, який послав мене до тебе на перемовини.
Хіба ти не знаєш, який він нарваний?
– Я в його шайці ніколи не числився. Свою кару відбув і
хочу жити чесно.
– Ну й дурень же ти, Юрку. Мав би такі «бабки». Остан-
ній раз питаю: зробиш послугу колишнім співкамерникам
чи ні?
– Ні, навіть слухати не хочу! Досить з мене тої кари, що
я мав, – черкнув Юрко собі долонею по шиї.
– Тоді про нашу розмову нікому не проговорися, бо за
це можеш мати тяжку кару від нашого брата.
– Розумію, – сказав Юрко і пішов своєю дорогою, навіть
не подавши Геннадію руки.
Йшов додому в роздумах і його думки щораз повер-
талися до розмови з Геннадієм, який тільки-но звільнився
достроково з тюрми і знову взявся за старе ремесло – вби-
вати людей заради грошей. «Який страшний настав нині
час, – подумав Юрко. – Як тепер знецінилося людське
життя! Зло взяло верх над добром і для багатьох насува-
ється щось страшне».
Розмова з Геннадієм в якусь мить почала здаватися
прикрим непорозумінням, страшним сном. Ось він живе
щасливий з жінкою, яка його кохає, та в душі запанував
неспокій. Підійшовши до свого будинку, він трохи постояв,
щоб заспокоїтися, бо розмова з Геннадієм зіпсувала йому
настрій, і Сніжана відразу здогадається, що в нього тра-
пилась якась неприємність. Почне хвилюватися, а їй у
103
такому стані потрібен спокій. Сам мав таке відчуття, наче
його хтось вишмагав батогом і йому ще й досі боляче. Але
то боліло не тіло – душа. Злочинці, що затіяли вчинити
злочин за гроші, уже не стримаються від цього замислу.
Їх не лякають тюремні мури, бо нічого іншого робити не
вміють, а жити хочуть комфортно в компаніях дешевих
повій, і жадоба заробити гроші на крові своїх жертв стає
для них буденним явищем. Хтось скаже чи подумає, а де ж
совість? Вона причаїлась, а може, вичікує, щоб сам лихо-
дій дійшов до пізнання істини, що треба лише працею, а
не розбоєм чи вбивством вистеляти собі дорогу в житті. У
таких людей притлумлена совість, зникає на певний час