Через кілька днів сини знову почали попередню роз-
мову про своїх батьків. Особливо настирливо запитував про
свого біологічного батька Андрійко.
– Розкажи нам, мамо, про наших біологічних батьків, –
уперто вимагали сини.
Елла зітхнула, хвилину продумувала з чого почати і
каже:
– Отож слухайте: батьки у вас різні. Андріїв батько –
Вадим, а Сергійків – Матвій. Між собою обидва були
106
незнайомі. Ні один із них ніколи не бачив вас після народ-
ження, бо наші стосунки припинилися ще до вашої появи
на світ.
– І чого так сталося між вами, що ми стали напівсиро-
тами?
– Чого ж «напівсиротами?» Нині маєте вітчима, який
замінив вам рідних батьків.
– Так, але хочеться знати по батькові свій родовід, – каже
Сергійко, а Андрійко мовчки слухає, і теж щось мотає собі
на вус, аби кинути якесь слово.
– Краще б його не знати, – зітхнула мати, нахмуривши
брови. Мабуть, така розмова про біологічних батьків у цей
момент стала їй неприємною. – Вони не варті того, аби за
ними побиватися.
– А я дуже хочу знати свій батьківський родовід: діда,
прадіда, і аж до далеких минулих часів. Може, походимо з
козацького роду або наші предки були знаменитими особи-
стостями? – розмріявся Сергій. – Мамо, невже тобі ніколи
не спало на думку, що треба розшукати наших біологічних
батьків?
– Признаюсь, що хотіла, але вони кудись поділися, наче
у воду впали і втопилися. А коли хочете знати правду, то
гадала, що вони самі знайдуть вас, але минали роки і ні
один із них не поцікавився, хто в них народився і як живуть
їхні нащадки.
– Сумна історія, – мовив Сергійко. Що ж, почну шукати,
а ти, – звернувся до Андрійка,– будеш мені допомагати. У
нинішній час можна багато чого дізнатися. Ось недавно
дивився телепередачу, як син знайшов свого біологічного
батька аж на Чорному континенті і представляєш, яка то
радість була для обох, коли вони зустрілися! А в чорношкі-
рого батька було ще четверо дітей, а той, що його шукав –
наш майже недалекий земляк.
Хлопці ще довго говорили, розпитували матір, де при-
близно могли б проживати їхні батьки, ким працювали, чи
є десь у їхньому сімейному альбомі хоч якась світлина.
107
– Нічого не залишилося з того часу, хіба що терпкий
біль, що обидва батьки виявилися такими собі казановими,
дурисвітами, – сказала мати і тут же їхня розмова на цю
тему перервалася, бо прийшов знадвору вітчим і почав
щось розповідати.
– Нині світ так перемінився в гірший бік, що аж
страшно стає. Ось цієї ночі хтось кинув у вікно одному з
підприємців бойову гранату. Добре, що на той час у кім-
наті нікого не було, а могли б постраждати діти. Прийдеш
у неділю до церкви – яблуку нема де впасти. Здається, усі
такі сумирні, побожні, а ночами деякі із них творять свої
чорні справи.
– Кажуть, кожен повинен починати з себе, не тільки від-
значатися в красномовстві, а насамперед думати про свою
рідню, сусідів і старатися допомогти тим, хто такої допо-
моги вкрай потребує,– підсумувала розмову Елла. – Людей
треба добре знати, розуміти кожного, щоб не помилитися
у виборі, з ким маєш іти по життєвій стежині.
Сказала такі слова, дивлячись на синів, як вони зреагу-
ють на її повчання.
– Що ж, я так гадаю, що ти схвалюєш наше з Андрійком
рішення знайти своїх біологічних батьків, – сказав Сергійко.
– Хлопці, заспокойтеся. Не беріть собі ці пошуки так
близько до серця. Ваші біологічні батьки не варті того, щоб
їх шукати.
– Мені насправді нічого від свого батька не треба, просто
хочу подивитися йому в очі й зрозуміти що це за людина
така, що не хоче знати свого сина, – продовжив почату роз-
мову Сергійко. Він тримав у таїні свої давні пошуки батька,
але про це матері не признавався, щоб не ятрити їй душу,
не нагадувати про минуле, бо бачив, як віднедавна у неї
почалось нове життя з його вітчимом, з яким у нього скла-
лися добрі відносини.
– Елло, наші хлопці уже в такому віці, що з їхньою дум-
кою треба рахуватися і нічого не вдієш – такий закон при-
роди.
108
– Чуєш, мамо, тато нас розуміє і не перешкоджає
нашим пошукам, а ти…
І справді, Іван Петрович не перечив хлопцям у їхній
затії. Вважав, що це для них стане добрим повчальним уро-
ком, як мають вести себе розумні люди.
В кінці серпня 2016 року Сергійко почав збиратися в
дорогу. Уже минуло два тижні, як дізнався адресу свого біо-
логічного батька Матвія, що живе у місті Жовкві, а це лише