ють люди: і ті, що розкошують, і ті, що живуть у бідності,
обтяжені хворобами, убогі, нещасні, словом, позбавлені
радості в житті й втіхи в ньому, надіючись, що в майбут-
ньому станеться чудо, і вони заживуть по-людськи, але чуда
не ставалося; вони доживали свій вік так само, як і почи-
нали: хто сиротою чи напівсиротою, інші мали хворих бать-
ків або самі ціле життя хворіли. Деякі, а таких було най-
більше, нарікали на долю, заздрісним оком поглядали на
здорових і сильних людей, а інші вичікували, що ось-ось
щось зміниться на краще. Вони мали надію і це допома-
гало їм легше переносити життєві труднощі. Лише в ста-
рості зрозуміли, що надіятись на щось добре уже пізно, та
й нащо їм якісь статки, коли їх не було замолоду, не мали
чим втішатися. Інші в той же час мали всього вдосталь,
розважалися з красивими жінками чи чоловіками, а вони
могли тільки споглядати здалека або замикалися в своїх
чотирьох стінах, проклинаючи долю, недобру, гірку, і це
прискорювало їхню загибель. Деякі люди закінчували свій
земний шлях у глибокій депресії, а відтак суїцидом у різних
його різновидностях: повішення, стрибки з вікна висотного
будинку, втоплення в криниці чи в річці.
Я придивлявся до людей, що оточували мене. Спілку-
ючись із ними, вивчав їхні звички, здібності, схильність до
матеріального збагачення. Декому навіть заздрив, що мають
163
те, чого мені завжди бракувало, але це були лише миті, бо
усвідомив із молодих літ, що великі матеріальні статки на
цьому світі лише збіднюють людину духовно, ведуть її до
морального зубожіння, а пізніше навіть жалів їх, що вони
такими в житті вдалися, зосередившись на грошах, маєт-
ках, особливо тих, хто отримав у спадок майно чи гроші, які
дісталися їхнім предкам важкою фізичною або розумовою
працею, а спадкоємці ставали пихатими, жадібними, про-
являючи лінивство там, де треба було б працювати, щоб не
розтратити того, що вже надбали їхні пращурі, а не хизува-
тись добром, набутим легким шляхом, бо самі не приклали
до цього жодних зусиль. І як тут не згадати слова Григорія
Сковороди, який казав: «Чи не дивина, що один у багатстві
бідний, а інший у бідності багатий».
У світі вже давно ведеться, що одні працюють у поті
чола, а інші ведуть розкішне життя, з погордою дивлячись
на тих, хто приносить своєю працею їм великі прибутки.
Але це ще півбіди. Гірше тоді, коли син чи дочка зневажа-
ють матір, батька, які, мовляв, відстали від сьогодення, мало
обізнані з життям, яке треба вести по-іншому в нинішніх
умовах. І тоді, послухавши такі докори, здається, що вони
чимось провинилися перед своїми дорослими нащадками.
А ще буває й гірше: прояви злоби, гніву й ненависті, сло-
весні образи, які іноді вдаряють вразливіше, аніж удар пал-
кою по ногах чи по хребті.
Інколи злісний погляд такого злостивого нащадка
викликає у батька чи матері страх бути покараними за
нізащо.
Можна все спихати на спадковість чи байдуже став-
лення до виховання дітей у ранньому віці. У таких неприєм-
них випадках у батька чи матері появляються в очах насто-
яні сльози, а відтак з них ніби сиплються іскри, схожі на ті,
що яріють із розжареного вугілля в котлі, коли відкрити
чавунні дверцята.
Дивуються батьки, дід, баба, що в їхній сім’ї щось не те
діється, як в інших людей. А син дивиться на згорьовану
164
матір і в думках злиться, що вона навіть плакати інтелігентно
не навчилася, а скиглить, як голодний собака, дивлячись на
повний місяць або виє на чиюсь смерть чи вогонь. Тут варто
згадати слова письменника Григора Тютюнника, що «сер-
дяться слабкі душі, сильні – ненавидять або прощають».
Я давно запримітив, що людство почало на очах зміню-
ватися в гіршу сторону, ще скоріше, аніж змінюється клі-
мат на нашій планеті.
Бувають випадки, що близькі по крові діти, а тепер
дорослі люди готові одне одному горлянку перегризти за
якісь банальні речі чи поступки, які не сподобалися котро-
мусь із них. І вже де там до якоїсь спільноти, взаємовиручки,
поваги. А то ж рідна кров тече у їхніх жилах! І ніхто з них
навіть не здогадується, що наступні їхні покоління стануть
ще гіршими, аніж вони. А все через те, що не усвідомлюють,
що чинять негідні вчинки. А в природі так ведеться, що все
найгірше чомусь передається у спадок. Лише хтось, як писав
Василь Симоненко, що «він узяв у матері блакитну синь і
в очах своїх затаїв». Забувають і інші слова цього ж поета: