ких життєвих потрясінь. У мого тата були важкі життєві
потрясіння, які тривали впродовж більшої половини його
свідомого життя. Але є безпосередній привід або поштовх,
що прискорює кончину людини. Таким поштовхом, що
прискорила смерть мого тата, стала травма грудної клітки
і руки, яка сталася на огороді, коли він зачепився за високе
густе бадилля, впав, а відтак – біль у грудях, застій у легенях,
серцево-судинна недостатність – і врешті смерть при корот-
кочасній втраті свідомості перед відходом на той світ.
Тут я привів приклад причини і наслідку такий, що
легко пояснити. Але є інші невидимі, на перший погляд,
причини і наслідки. Прочитає їх хтось і скаже: випадко-
вість, збіг обставин.
Мої тривалі роздуми, аналіз пережитого ведуть до розу-
міння, що ніщо в світі не минає безслідно. Отож, можна
щось призабути, не догледіти, не додуматись чи ігнорувати,
та не можна заперечити, що за гріх настане кара лише на
тому світі, але й іще за життя людини. Після смерті кожна
людина перетворюється в прах, і йде у вічне небуття, яке
трудно піддається розумінню живій людині. Тому треба
дбати за живих, допомагати їм у житті і пам’ятати про тих,
хто уже в засвітах, а перебуваючи в старості – не забувати
згадати дитинство.
Ось як про пам’ять сказав Анатоль Франс: «Мені зда-
ється, що пам’ять чарівна сила, що дар відтворювати
минуле такий же дивовижний і дорогоцінний, як і дар
передбачувати майбутнє». Іноді навіть тіні минулого спону-
кають багатьох глянути на світ широко відкритими очима,
бо як лаконічно про це сказала поетеса Марія Лозняк, що:
Тіні минулого інколи плачуть.
Тіні минулого завтрашнє бачать.
Перші роки незалежності нашої держави стали
поштовхом для багатьох, які до цього часу сиділи тихо,
вичікуючи, що станеться завтра і нарешті дістали таку
нагоду, щоб вихлюпнути із себе те, що так довго лежало на
170
душі, притлумлене тоталітарним режимом. Хто мав, хоч
невеличкий дар промовця, виходив на трибуну, бичував
недавню владу і знаходив вдячних слухачів, які вигукували
«Ганьба!». Проявлявся національний дух і стимул до праці.
Та скоро праці не стало, бо позакривалися колишні великі
підприємства, куплені чужинцями і своїми, що були при
владі. Уже впали з п’єдесталу камінні ідоли і знову чулися
бадьорі голоси, але це тривало недовго, бо колишні вожді
уже нікому не страшні, перебуваючи в іншому світі. Нові
скоробагатьки дбають лише про свої бариші, а колишній
трудяга – нині безробітний, йде додому з пустими кише-
нями, плює перед собою, оминаючи кав’ярню, бо там треба
платити, а в його гаманці гуляє вітер. Чуття безвихіддя опа-
новує внутрішнє єство, і недавній трудар позичає у роди-
чів і знайомих гроші, щоб податися за кордон на заробітки,
бо пропала надія, що знайде роботу тут, у своєму місті чи
селі. Але хіба можна стати щасливим на чужині? Напевно,
що ні. Про це так переконливо сказав колись Лев Толстой:
«Щасливий той, хто щасливий у себе вдома». Я спостері-
гав різні долі людські, й вони закарбувалися в моїй пам’яті,
нічого з їхнього життя не забув, і не тому, що ці особистості
були чимось особливі, неординарні чи відзначалися геро-
їкою. Просто мене цікавила доля людей мого покоління,
насамперед тих, хто мене оточував. Переважно спілкуючись
із ними, вони розкривали свою душу без жодних вагань,
переконавшись, що мені можна довіритися. Деколи здава-
лося, що вони навмисне розповідають про свої проблеми,
біди, аби за розмовою приховати свій біль, горе, очисти-
тись або навіть позбутися якоїсь хвороби.
Тепер, у свої літні роки, як ніколи раніше, розумію, що
то значить для людини звичайне спілкування, а особливо,
коли тебе слухають і не тільки співчувають, а направляють
розмову в русло, де чисті помисли, так ніби можна в них
скупатися, наче в прудкій воді бурхливої річки, нирнути в
неї з головою і швидко вибігти на берег з припливом сили і
натхнення до праці, до життя. А життя так швидко спливає,
171
навіть миті не можна спинити, хоч деколи так хочеться, аби
вони продовжилися принаймні на декілька хвилин довше.
Та марно – все добре минає швидко, усе погане триває довго
і не хоче відійти від людини хоч би на крок, тримаючись як
воша кожуха. І так день за днем. І знову ранок, і знову день,
і знову ніч. А так хочеться, щоб світило завжди сонце, смія-
лися діти, онуки, та не завжди щасливі миті йдуть назустріч