свій вік, а виконує те, що їй кажуть і вважає що це і є та
істина, про яку говорять лише мудреці, або як казали
колись селяни, «мудрагелі». По-різному трактують вчені і
священнослужителі пошук істини. Так, Шрі Ауробіндо вва-
жав, що «логіка – найгірший ворог істини». А Тацит Публій
(55 – 120 рр. н. е.) писав, що «гнів заважає розуму бачити
істину». Згадаймо слова апостола Якова: «Не платіть нікому
злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми. Бог про-
тивиться гордим, а смиренним дає благодать».
Істиною є те, що кожна дорога приводить до мети, осо-
бливо не звичайна колія, шосе, а життєвий шлях. У одних
ця дорога довга, в інших – середня, а дехто йде дорогою
176
життя недовго і опиняється молодим уже в іншому вимірі
світу, де панує вічний спокій, або тиша, поки її хтось не
порушить. Сонце мусить зайти за небосхил, щоб з’явитись
уранці. Хтось повинен умерти, щоб народилось життя.
Щоб був сенс, потрібно в нього вірити. Істина – це спокій.
Камінь лежить при дорозі, для якого не існує метушні.
На нього сідають, копають ногами, штовхають убік, а він
залишається мертвотно спокійним: не плаче, не сміється,
не кохає і ненавидить нікого. Він вічний подорожній,
що прийшов із небуття і… прямує до нього. Цей камінь
можна розбити на друзки, розтерти на пісок і розвіяти над
водою. Він зникне, але залишиться спокій, бо в цьому –
істина спокою. Спокій – це розум, що змушує мудреця
благословити силу, це віра, заради якої блаженний під-
ставляє другу щоку, а святенник тікає від людей, це те, що
змушує дурня кидати камінь у пророка, який намагається
відкрити йому очі. Спокій – це Бог, що споглядає добро і
зло, війни, епідемії, що дозволяє людям розпинати свого
Сина і не карає їх за це.
Філософ ховається у діжку від глупоти, бо там нахо-
дить спокій, п’є чашу отрути без гіркоти, огиди, бо вона
приносить йому спочинок… і не спокушаючи своїх братів,
святість і блаженство яких противні його пошукам істини.
Отже, абсолютною істиною ніхто не володіє. Можна лише
наблизитись до неї. Її знає лише Всевишній. Інколи зда-
ється, що все написане вже давно, а тепер дехто з авторів
лише переспівує на папері десь прочитане у великих мис-
лителів минулого.
Кожен іде до істини своїм шляхом. Хтось молитовною
покорою, хтось – огнем жагучого розуму намагається розі-
рвати морок, хтось сидить на березі річки чи озера і чекає…
***
Блакитне небо стрімко віддаляється вгору й за якийсь
час, здається, наче тихо сміється з тих, хто зирить на нього.
Фрагменти сміху швидко падають униз, обіймають тіло
177
землі, тіло її плоті, віддаючи з поцілунками пошану єди-
ному їх короткому існуванні божеству – Радості Життя.
Земля вдячно поглинає часточки променів сонця, що
безперестанку линуть із неба на землю. Їх тепло прони-
кає углиб, несучи з собою мрію про недосяжність злиття.
Земля ледь здригається, невідчутно для людини, й настає
непомітне для всіх блаженство. Німа молитва до того, хто
силою своєї волі творить рух і наповнює сенсом життя.
Хтось бере землю, готову до народження насіння, у
пригорщі й підносить до очей, вдихає її п’янкий аромат, а
хтось товчеться в ній, наче в багнюці, і проклинає, що нема
поблизу сухої стежки.
***
Місто осінніх дощів… Воно спить, закутавшись у сіру-
ватий серпанок надрання, марить недоспаним спокоєм.
Навіть життя, що його щоднини своєю непередбачені-
стю й метушнею, поки що дрімає у півтемряві. Засмучене
небо ховає зірки, шаленіє за вікном вітер, що розносить
довкола оберемки сухого листя пізньої осені. Холод стри-
мує сутінки, заколисує їх паруючими подихами. Місто
спить…
Сірі облуплені будинки з готичними прикрасами
похмуро чекають зими, вгрузнувши у сиру землю кам’яним
корінням. Спить мертвий фонтан, лиш підземні химери
відбиваються у жовтіючій дощовій воді, в якій плаває бру-
натне листя. Воно розкидане щедрою рукою, уперемішку
з брудом, застеляючи одноманітну мозаїку бруківки, опу-
стілі до весни лавки, купчиться навколо погаслих ліхтарів.
Невеличка каплиця, що наче вросла у стіну церкви, заздро
споглядає трьома головами на золото хрестів, що зникають,
розпливаються у небі. Велика металева брама між двома
різьбленими колонами похмуро тисне на трагічні, звер-
нені одне до одного обличчя у підмурівку. Зверху склепіння
кам’яного орнаменту обіймає, наче рама картину, ряди ста-