рих написів…
178
Замкова бронза вайлуватого пам’ятника, зведеного
серед гранітної гладі, сіріє скрізь імлу, недовершеністю
форм тягнеться вгору, до ангела з золотавою гілкою оливи,
що виблискуватиме вдень під скупим світлом осіннього
сонця.
Може, цим ранком прийде сюди Агасфер*, кине погля-
дом на монумент, наморщить чоло, намагаючись при-
гадати щось; потупцює біля церковці у східному стилі,
вдивляючись у камінні плити, на яких рука невідомого
різьбяра вибила прокляття. Крізь рядки незнайомої мови
проб’ються паростки змісту і примружені підсліпуваті
очі спалахнуть холодним вогнем. Може, «Вічний жид» і
помре тут, притуливши сиву голову до холодного каменю.
Помре ще до того часу, призначеного провидінням, про
який мріяв увесь час і молив Бога, в якого так до кінця й не
повірив. В останню мить смак життя, втрачений тисячоліт-
тями тому, з’явиться у старечому тілі й змусить застогнати.
Омріяна мить затьмариться болем і зіпсує врочисту зустріч
із небуттям.
Широкий проспект розгалужується й утікає тісними
вуличками, стиснутими з обох боків навислими будівлями,
що зрослись у монолітну стіну, масивну, неповоротку й
водночас невловимо граційну у своїй незворушності. Скупі
прикраси, такі ж горді, як і самі споруди, надають довер-
шеності, позбавленої будь-яких зайвин. Навіть напівстерті
обличчя, на яких крізь шари пилу й часу жевріє велич,
властива древнім, є невід’ємними, майже рідними. Без них
втрачалась наче частина чогось неповторного, частина рід-
ного, немов інтимного…
Світанок заглядає у вікна, обминаючи тіні, пнеться до
оголених дерев. Показне натхнення дрімає над дрібно спи-
саними листками та недопитою філіжанкою кави. Місто
спить…
Саме над ранок приходить усвідомлення істини. Серед
загального спокою, коли сон міцний, а смерть нечутна. Від-
чуття власної переваги над світом перетворюється в тверде
* Агасфер – вічний жид.
179
переконання, що все, навіть порух гілки на облізлому кущі
за вікном, видається підвладним власній волі. Хочеться
кидати, лаятись, руйнувати, щоб довести сонному світові
своє існування, довести своє презирство того недоверше-
ного творіння, що повільно, але неухильно знищує себе, до
того, хто методично розпинає своїх пророків, йдучи боз-
на-куди, спокійно чекає обіцяного Армагедону.
За вікном потроху пробуджується життя. Зверхній
погляд хапає перших перехожих і зграйки птахів, що злі-
таються ближче до цегляних коробок у пошуках їжі. І ті, і
ті однаково самотні, нікому не потрібні, за винятком, зви-
чайно, їх самих. Мізерні дрібки життя, що рано чи пізно
зникнуть, звільняючи місце іншим.
Божевільна спокуса дмухнути на полохливий вогник
життя, що теплиться у кожному, спокуса відчути себе про-
видінням, обірвати ланцюг непотрібних мук, безцільного
існування, абсурдного поклоніння примарним ідеалам, від-
чуваючи в роті солоний присмак – присмак крові. А може,
то кровоточать покусані в екстазі губи? Колись у древніх був
звичай пити кров мертвого недруга. Може, то кров уявного
мертвого ворога?
Світ довкола втрачає реальність. Холодне скло, до якого
притислась моя щока, розчиняється, а тепле повітря уті-
кає назовні. Стужа сердито щипає тіло і штовхає його геть.
Неприємні відчуття висмоктують рештки сну. В свідомість
врізається шум, від якого паморочиться все у голові, пере-
ростає у дику музику, шалену, сповнену незнаних емоцій.
Вони переплітаються, наче змії, пожирають шматок за
шматком сірі звивини мозку, який, здається, ось-ось лусне
від напруги. Раптово музика обривається на високій ноті,
полишаючи розум на поталу пустоті. Втрата світу болісно
озивається у ньому, нагадуючи про себе, тягне кудись униз.
Кров важко пульсує у жилах. У неї огидний намір,
бридкий неповторний запах, коли вихлюпується назовні.
Слідом приходить біль, іноді й повзе, тягнучи напівзотліле
поховальне вбрання, смерть. Тепла цівочка сукровиці. Її
180
мрія – втекти, чвиркнути яскравим фонтаном, залити стіни,
підлогу, вмить перефарбувати в багряницю навіть пожма-
кані газети, улюблений стілець, картину на стіні.
Дерева за вікном монотонно хитаються і відволікають
від нав’язливих думок. Слина обмиває рот, звільняючи
його від солонуватого примарного присмаку. Уява більше
не малює крові та, позбавлена уваги, ображено розвівається
вітром, щоб завтра у феєричному сні з’явитись комусь