не має м’язів, підшкірної жирової клітковини, а замість
цього – згорток кісток, що ледве тримаються під шкірою.
Зате розумом не відрізняється від здорових її ровесниць:
може логічно мислити, слухає і підтримує почату кимось
розмову. Він дивувався, що вона, не відвідуючи школу,
багато чого знає, а знати хоче ще більше.
Мати призналась хлопцеві, щоб цього досягнути треба
було і її, і вчителям багато прикласти зусиль. Але дівчина
відразу зрозуміла суть навчання і спрямувала свої зусилля
на одне: навчитися всього того, що знають інші, щоб не
тільки спостерігати за роботою навколишніх, але й самій
щось робити.
– Щоб чогось досягнути в цьому світі треба докласти
багато зусиль, – каже Юрко, – і в цьому я давно переконався.
– Як добре, що ти дотримав слова – приїхав, а то я вже
почала було сумніватись, що ти говорив правду, хоч в душі
надіялась…
– Оце й добре, що маєш надію, бо як же без надії жити.
Я розвію твою зажуру, що ти не така, як твої ровесниці й
буду з тобою стільки, скільки захочеш.
– Так довго, аж поки не помру? – спитала, тяжко зітх-
нувши Леся.
– Поки не станеш старою-старою.
18
Почувши такі слова, мати почала хитати головою і
тяжко зітхати. Мабуть, згадала розмову з лікарями, які
казали, що особи з такою вродженою патологією довго не
живуть.
– Треба думати про нинішній і завтрашні дні, а не про
старість. Про неї люди, як правило, в молодості не думають,
і це добре – вона сама прийде, лише не до всіх однаково
вчасно, – сказала журливим тоном мати.
– Я з вами цілком згідний, ніхто не знає, що кого чекає.
Треба просто жити і тішитися кожним прожитим днем, –
мовив переконливим голосом Юрко, і почав розповідати
різні пригоди, що нібито траплялися з ним, які були схожі
на дитячі казки, і Лесі було цікаво його слухати.
– Знаю, що це все, що ти розказуєш, неправда, це
вигадки, але я тобі вірю навіть тоді, коли ти говориш
неправду, вигадуєш, аби мене розворушити, – сказала
дівчина й голосно засміялась.
Матері чомусь не сподобались його розповіді, й вона
скривилась, закліпала очима, немов збиралась заплакати.
Дочці теж замерехтіло в очах. Їй здалося, що біля неї не
звичайний хлопець, а чарівник, що прийшов її оздоровити,
підняти на ноги, поцілувати в губи і втекти з квартири, поки
його не проженуть.
Мати запримітила, що Юрко має певний життєвий
досвід, цілком сформована особистість, не схожий на шала-
пута, говорить повільно, наче все заздалегідь обдумав, що
має казати в присутності батьків.
– Ти в батьків одна? – спитав по хвилі Юрко.
– Так, ні братів, ні сестер не маю.
– А тепер будеш мати мене, – сказав Юрко й усміхнувся.
І тут почала розпитувати мати:
– Маєш батьків, був одружений чи розлучився?
– Нікого в мене нема, я виховувався в дитячих будинках,
інтернаті від трьохрічного віку.
– І не одружувався? – спитала мати, пильно глянувши
йому в очі.
19
– Нині не хочу про це говорити, бо минуле мене не вті-
шило, а радше привело сюди, щоб хоч з вашою дочкою
порадіти, і цим давно живу.
У цю хвилю навинувся батько, прийшовши з роботи.
– О, в нас гість! – глянув на хлопця і відразу назвав себе:
Іван Петрович – і простягнув праву руку для привітання.
– А мене Юрком звуть із раннього дитинства, – мовив
хлопець, тиснучи правицю Лесиному батькові.
«Дужий хлопець», – подумав Іван Петрович, відчувши в
потиску його руки змужнілу силу.
– То не просто гість, а мій наречений, – заговорила Леся,
сміючись.
Батько на її слова ніяк не зреагував, а лише спитав:
– Прибув наречений, то кличте до хати, будемо обідати.
– А ми вже чекали, щоб відразу й повечеряти, – каже
дружина.
– На їжі не треба економити, вчасно харчуватися, – запо-
рука доброго здоров’я, – мовив повчальним голосом Іван
Петрович. – Що ж, ходімо до хати, бо й справді вже пізній час.
Мати швиденько кожному насипала в тарілки борщу,
поклала в глибокий полумисок салат із свіжих помідорів,
варене індиче м’ясо, покраяний на скибки житній хліб.
– Схочете добавки, то скажете, а я тим часом погодую
Лесю смачною гречаною кашею, – каже Сніжана Павлівна.
Юрко вмить піднявся з місця – і до Лесі.
– Дайте мені піднос, я хочу сам їй допомогти.
– Сиди і смакуй, хлопче, то не твоя турбота. Леся не зви-
кла, щоб її хтось чужий годував.
Юрко перестав їсти і каже:
– Але ми домовилися з Лесею, що я буду не тільки у вас,
як гість, а виконувати іншу роль.