– Ага, ага, – підтвердила Леся. – Ми одружимось і
будемо завжди разом так само, як ви, мої батьки.
Батько, почувши такі слова, аж закашлявся і двічі пчих-
нув. Від кашлю і пчихання побагровіло його обличчя. Він
почав глибоко дихати, а відтак питає Юрка:
20
– Признайся, ти щось приховуєш?
Юрко якусь хвилину мовчав, бо вже розказував у при-
сутності Лесиної матері, чого він тут і нема в цьому ділі яко-
гось криміналу.
– Покажіть мені юридичні перешкоди, де б заборо-
нялося дівчині з обмеженими фізичними можливостями
одружуватись? Такого закону нема, адже живемо в цивілі-
зованій країні.
– Розкажи про своє минуле, – питає батько і так пильно
дивиться йому в очі, наче хоче в них щось прочитати.
– Сирота, виховувався в інтернаті, закінчив училище,
працював на різних роботах, маю однокімнатну квартиру
в місті.
– Кому залишив своє житло?
– Нікому, я вирішив продати квартиру, щоб за виручені
гроші якийсь час безбідно проживати з Лесею, поки знайду
підходящу роботу.
– Ти чимось провинився, що хочеш покинути рідне
місто?
Юрко не чекав від Івана Петровича такого запитання і
знітився, почав метушитися, наче його спіймали на чомусь
недозволеному.
– Не перечу, мав і маю, як і кожна людина, гріхи, але
стараюсь їх позбутися, ходжу до церкви, сповідаюся і гадаю,
що не доведу вашу дочку до гріха,– сказав і на мить вмовк,
лише запитальним поглядом дивився на дівчину, що при-
слухалася до його слів, а відтак продовжив:
– Правда, Лесю, не станемо грішити, бо за гріхи треба
буде відповідати в пеклі, а мені й тобі хочеться, хоч крапе-
льку щастя зазнати, якщо не тут, на землі, то на тому світі.
Чи не так?
«Вміє говорити, переконувати. Треба розгадати його
справжні наміри, бо ніде ще не чув і не бачив, щоб здоро-
вий хлопець охоче брав собі за дружину дівчину-ліліпутку,
та ще й таку, яка не може сама себе обслужити. Це якесь
безглуздя», – подумав батько і сумнів, що хлопець каже
21
правду, не покидав його ні на мить. А Леся мовчала, не зна-
ючи, що на те казати.
– Чому саме до нас прийшов? – питає батько.
– Так мені наказано зверху, – відповів Юрко, піднявши
вказівний палець угору.
– Приснилось чи що?
– Ні, не приснилось, сам дійшов до такого розуміння,
що вона потребує мене, а я її.
«То якесь диво з див, нерозгадана таємниця», – подумав
батько й глянув на дочку, яка радіє, тішиться, що вона зна-
йшла собі пару і навіть не сумнівається, що може критися
в такому поступкові хлопця якась небезпека не тільки для
неї, але й для її батьків.
«О, не інакше, як схоче вкрасти її і продати на органи
лікарям, які таємно, без офіційного на те дозволу, роблять
пересадки органів хворим дітям і дорослим», – поду-
мала мати, але тут же засумнівалась, що в недорозвинутої
дівчини взяті органи можуть когось спасти.
– Ну, поговорили і тобі, хлопче, треба їхати додому,
а їй – відпочивати, бо вона стомлюється навіть тоді, коли
довго розмовляє.
– Але ж ми домовились про інше, – заперечила Леся.
– Про що «інше», що ти таке собі вигадала? – втрути-
лась у розмову мати.
– Гм…Ну що ж, ви мене проганяєте, не хочете, як я
розумію, добра своїй дочці. І чого дивуватись, що на світі
нині кояться такі страхіття, коли рідні батьки не хочуть
щастя своїй дочці.
Батько наче не чув його мови і каже:
– Дякуємо тобі, молодий чоловіче, що відвідав нашу
дочку, а тепер йди собі своєю дорогою. Вона не для тебе,
їй потрібен спокій, а тобі – працювати, а не задурювати
дівчину з обмеженою фізичною можливістю, бо це не що
інше, як займатися дурисвітством.
– Я не боюся жодної праці, навіть важкої, звик до неї,
але тут справа інша. Я прийшов, щоб жити з нею, а ви…
22
Леся нахмурилася, якийсь час мовчала, а відтак мовила
в сльозах:
– Чому ви такі не раді, щоб мені…нам…бути разом?
Я не винна, що такою народилася. Винні ви, обоє, що
привели таку нещасну на Божий світ. То хоч тепер, коли
мені усміхнулося щастя, не чиніть перешкод, бо гріх тяж-
кий будете мати, відібравши в мене останній шанс хоч
трошки бути щасливою, такою, як бувають інші, народ-
жені здоровими. Ех ви, батьки!.. Якщо я... – не доказала,
заридала.
У цю хвилю батьки не могли збагнути, що керує хлоп-
цем йти на такий, здавалось, непростий життєвий шлях.
Юрко підійшов до дівчини, взяв її на руки, почав носити
по кімнаті, тулився до її обличчя, тішився нею, як іграшкою.
Батьки дивилися на таку картину і не йняли віри, що