Сенатор насупив брови. Мабуть, згадав у цю мить про своє селянське походження.
— Ви стаєте нестерпнішим од ґедзя, що присмоктався під конячим хвостом,— прошипів. Один спритний рух, і в його руці опинився невеличкий пістолетик.
— Через свою настирливість,—ще й пригрозив, знімаючи телефонну трубку,— вам доведеться перебути цю ніч у в'язниці.
Я презирливо усміхнувся.
— Ну-ну,— мовив,— дзвоніть до поліції. Скандал обіцяю вам величезний. Нехай мене відпровадять у пекло, але я таки заплутаю цю паскудну справу. Після того вам дуже надовго не пощастить знову стати сенатором.
Він поклав трубку на місце й сказав:
— Коротше, Аресе, які у вас пропозиції?
І він наблизився, свердлячи мене запитливим поглядом.
— Хочу, щоб ви облишили цілитися в мене цією іграшкою,— відказав я, завдаючи йому блискавичного удару.
Пістолетик, який він випустив з рук, упав на канапу. Сенатор спробував було нахилитися за ним, але я підставив йому ногу, і він кумедно гепнувся на килим, яким вистелена була підлога. Я взяв пістолетик і кинув собі в кишеню.
— Ваші посіпаки відібрали в мене «люгер», і тільки в обмін на нього я віддам ваш.— Я допоміг йому підвестись і посадив на канапу.— Ви мені винні п'ятсот сімдесят п'ять песо, що були в моєму гаманці, до того ж — листи.
— Листи належали мені,— осатаніло огризнувся він.— Ви не виконали нашої угоди, і мені довелось удатися до інших заходів. Я вас попереджав про це.
— З вами я ні про що не домовлявся. Я домовлявся з вашою дочкою. До речі, де вона?
— У селі з матір'ю. Але це не ваше діло,— додав сенатор, силуючись підвестися.
— Згоден — не моє. А ось листи і гроші—моє діло. Де вони?
— Я спалив їх, Аресе,— з єхидною посмішкою промимрив сенатор.
— Спалили листи, які вам не належали? — спитав я, трусячи його за поли халата.
— Як це не належали? Та ви що? Я ж заплатив вам за них.
— Давайте розберемося. Крім вашого листа, у мене в кишені були й інші. Їх також відібрано. Хіба ваші посіпаки не вручили вам усі ці листи, мій пістолет і гроші?
— Не називайте їх моїми посіпаками,— заперечив сенатор.— Я нікого з них не знаю. Їх найняла одна людина, вельми зобов'язана мені. Вони вручили мені тільки мій лист.
Я сердито пирхнув. Сенатор начебто й не брехав.
— Скільки вкрали у вас, Аресе?
— П'ятсот сімдесят п'ять песо,— буркнув я.
Сенатор пішов до спальні й за кілька секунд з'явився знову з шістьма банкнотами по сто песо в руці.
— Беріть. Ви мені надокучили. Сподіваюсь, тепер уже підете звідси, — промовив і показав мені спину.
— Стривайте, сенаторе, стривайте, я маю вас щось запитати.
Він обернувся до мене, роздратований.
— Ну коли ви вже підете од мене, Аресе?
— Де ви були в день убивства Сусанни від пів на восьму до пів на дев'яту вечора?
— Ет! — знизав плечима сенатор і пішов до спальні.— На добраніч, Аресе,— мовив він і зник за дверима.
Я також знизав плечима й осміхнувся. Відтак вийшов із будинку.
Наступного ранку, коли постукав у квартиру Сусанниної служанки, у дверях з'явилась розпатлана бабуся з похмурим обличчям.
— Чого вам треба? — спитала, стримуючи позіх.
Я м'яко відсторонив її і рішуче зайшов до квартири. Вона щось невиразно шамотіла. Різко наказав їй замовкнути. Потому жестом запросив сісти. Старенька шоковано стояла.
— Нащо ви збрехали поліції, матусю?
Вона важко зітхнула й знову прошамотіла:
— Ви помиляєтесь, сеньйоре.
Я всміхнувся.
— Гаразд, не збрехали, приховали частину правди. Хто того вечора зоставався останнім із Сусанною?
В неї затремтіли губи.
— Не збагну, про що ви говорите.
Я кинув на неї зневажливий погляд.
— Шантаж, матусю, надто паскудне заняття.
Вона ніби заспокоїлася. У всякому разі, вперто й нахабно повторила:
— Я не збагну, про що ви говорите.
Це вже почало мене дратувати. За віком вона годилася мені за бабуню. Навіть не вірилося, що в цій давно вже посивілій голові може вміщуватися стільки підступного. Я ледь стримував прокльони. В мені немовби закипала отрута. Я змінив тон.
— Зрозумійте, матусю. Я у відчайдушному становищі,— і зробив безпорадний жест.— Мені треба вашої допомоги.
— Ні до якого шантажу я не вдаюся,— ображено заговорила старенька.— Сюди прийшов сеньйор Рамераль на другий день після смерті сеньйори Сусанни і сказав мені: коли його ім'я з'явиться в газетах,— упаде й репутація. І вблагав мене не казати, що він був того вечора в Сусанни. За те залишив мені двісті песо. Що я мала робити? Гроші ж доконче потрібні, тому й узяла їх. Як же, у багатіїв завжди виходить усе по-їхньому. Дуже шкода, що й ви влізли в цю історію. Але кажу вам щиру правду: коли я пішла, в кімнаті сеньйори Сусанни зоставався сеньйор Рамераль.
Вона казала правду. І хотілось вірити, що казала правду, Я зітхнув. Справа ставала заплутанішою од славнозвісного крітського лабіринту.
— Дякую, матусю,— промовив я, попліскуючи її по плечу.— На все добре!
Спускаючись сходами, я все розмірковував про кашу, яка заварилася. Думав то про сенатора з його листами, то про Рамераля з його брехнею, то про Батлера з його брудними прийомами. Та ні до чого певного так і не дійшов.
З тим і доставився до місця, де Макейра поставив машину.
— У місто, Макейро,— наказав я.
І в цю ж мить нове диво:
— Тільки без дурниць, Аресе,— мовив поліцейський із заднього сидіння, наставивши на мене пістолет.
Я сів у машину й осміхнувся. На іншій людині, котра дивилась у дзеркало заднього огляду, були кепка і тужурка Макейри. Проте це був не Макейра.
Підійшовши до цього місця своєї оповіді, я зробив тривалу паузу, даючи зрозуміти, що ладен відповідати на всі запитання. Рене всміхнувся ще ширше:
— Дуже детальна розповідь, Аресе. У вас чудова пам'ять.
— Коли б я жив навіть тисячу років,— відповів йому,— ніколи не забуду такого із життя свого. Так, як і кожний день, пробутий у в'язниці, назавше залишив слід у моїй пам'яті.
— Продовжуйте, Аресе,— мовив лейтенант.— Ми підіб'ємо підсумки після того, як розповісте все до кінця.
Розділ другий
ЗАГАДКА ОБРОСТАЄ НЕВІДОМИМИ
В світі так уже ведеться:
Те найгірше для людини,
Що пожадливістю зветься;
Поглинає, невситима.
Все, чого вона торкнеться.
БОЕЩИ «Філософські розради» Книга І, Вірш 1
Тільки ми прибули до відділка, як почалася гра, якої мені протягом кількох днів щастило уникнути. Гра ця приносила мені дуже сумнівне задоволення, і почалася вона з обережного промацування мене. Напруженість гри поступово зростала. Багато разів мені повторювали ті самі запитання. Поліцейські схожі були на зграю вовків, які почергово клацають зубами.
— Ваше ім'я?
— Хуглар Apec.
— Вік?
— Тридцять років.
— Рід занять?
— Приватний детектив,
— Чому ви вбили Сусанну Діас?
— Я її не вбивав.
— Що ви робили в її будинку в неділю ввечері?
Я стиснув зуби, щоб не вилаятися. Яких зусиль мені коштував спокій! Уп'ятдесяте, немов папуги, повторювали вони це саме. І я детально повторював їм ту саму розповідь. Вона була лише часткою правди. Однак пропуски я не заповнював брехнею. В такий спосіб уникав можливих суперечностей. А мені будь-що потрібно було із самого початку непорушно дотримуватися своєї версії, бо інакше на мені поставили б хрест. Я не згадував ані Батлера, ані Падуа. Зате сенатор і Рамераль фігурували в мене на першому плані. Якщо вони жадали уникнути скандалу — нехай самі заладнують справу, як можуть. Моя турбота була саме про те.
Тим часом «вовки» не занепадали духом. Одні йшли спочивати, а згодом поверталися зі свіжими силами, щоб змінити інших. Запитання майже не змінювались. Спочатку мені було нудно. Потім — стомливо. Зрештою почало дратувати. А перед ранком, коли мої припухлі повіки важили вже по цілій тонні, я дійшов до відчаю. Я забувався, і мені здавалося, що всі запитання ставить той самий голос, хоч насправді знав — це не так: вони ж чергувались. Кожен сідав на однаковій відстані од мене, говорив однаковим тоном, і я вже їх усіх не розрізняв. Тоді вони трусили мене за плечі, примушували ходити. При цьому робили мені спокусливі пропозиції на зразок: «Чом би вам не зізнатися і не піти спати?»