Загадка Росії
Михайло Ходорковський
*Передмова
Коли я писав цю книгу, світ змінився. Вторгнення Володимира Путіна в Україну 24 лютого 2022 року розв’язало потенційно найжорстокіший конфлікт на європейській землі з часів Другої світової війни. Сім десятиліть відданості справі миру змінилися поверненням до епохи залякування великою державою. Параноїдальний диктатор розпочав неспровоковану війну проти мирного сусіда, віддаючи накази про ракетні атаки на цивільне населення, в результаті яких гинули жінки і діти, граючись з Армагеддоном, обстрілюючи атомні електростанції, наражаючи своїх молодих призовників на невимовні жахи, спостерігаючи, як тисячі з них повертаються в мішках для трупів.
Путін брехав російському народу. Він стверджував, що його метою була денацифікація країни, яка насправді була законослухняною демократією на чолі з президентом-євреєм. Він назвав це спеціальною військовою операцією і напав на тих, хто говорив правду про його безглуздий акт агресії. Він заборонив незалежні газети і телерадіокомпанії, особисто диктуючи спотворену версію подій, яка повинна була з’явитися в російських державних ЗМІ. Читачам і глядачам годину за годиною, день за днем розповідали одну і ту ж брехню, і більшість з них вірила їй. Росіяни не бачили кадрів зруйнованих міст, переляканих дітей-біженців, згорілих російських танків і нескорених українців, які захищають свою Батьківщину. Вони не чули про полонених російських солдатів, міжнародне обурення і спекуляції про стан психічного здоров’я Володимира Путіна. Вони чули лише про те, що “операція” Путіна йде за планом.
Кремль був настільки наляканий силою правди, що прийняв закон, який передбачає 15-річне ув’язнення для всіх, хто поширює “неправдиву інформацію” (читай “правдиву інформацію”) про військову кампанію. Результатом став наростаючий шквал абсурду, в якому українців звинувачували в усьому - в тому, що вони бомбардують власні атомні електростанції, навмисно підставляють своє цивільне населення під російські кулі, використовують китайських студентів як живий щит (кивок Пекіну на знак того, що він повинен надати більшу підтримку) і стріляють по біженцях, щоб зупинити їхню втечу. Єдине, чого не змогли надати російські ЗМІ, - це зворушливі телевізійні кадри, на яких московські війська зустрічають вдячне населення як визволителів.
Навіть в оманливому світі цинічної реальної політики Путіна вторгнення було мало логічним. Яким би не був результат початкового наступу, було очевидно, що він залишиться з нерозв’язними проблемами.
Він міг би врешті-решт оголосити Україну переможеною, але він був би явно нездатним підкорити розлючене, обурене населення, десятки тисяч якого були озброєні автоматичною зброєю. Навіть російськомовна меншина на сході країни, на захист якої нібито було розпочато вторгнення, була вражена масштабами насильства. Перспектива затяжного повстання, коли окупаційні війська обстрілюють, а партизани блукають сільською місцевістю, навряд чи була привабливою.
Незважаючи на те, що Путін глузливо відкидав західні санкції, він знав, що вони становлять небезпеку. Російська економіка вже давно перебувала в занепаді, і виключення зі світової банківської системи обіцяло залишити її в підвішеному стані. Росіяни постраждали від валютного контролю, стрімкої інфляції та нестачі готівки; відмова від електронних платіжних систем призвела до черг у метро; а молоде покоління залишилося незадоволеним згортанням послуг обміну повідомленнями та комп’ютерних ігор - все це обіцяло розпалити соціальне невдоволення.
Антивоєнні демонстрації в Москві та Санкт-Петербурзі в перші тижні після вторгнення були швидко придушені, але навіть Путін не може заарештувати всіх. Перспектива об’єднання внутрішньої опозиції навколо українського питання викликала у нього занепокоєння, яке посилилося з появою в соціальних мережах зображень вбитих і поранених російських солдатів і військовополонених.
Лютневе вторгнення приголомшило світ. Навесні 2021 року Путін вже зосереджував війська на українському кордоні, але відвів їх після ескалації напруженості. Коли в грудні 2021 року розгортання військ відновилося, світова спільнота припустила, що і цього разу Путін блефує. Були спекуляції щодо його цілей, певна симпатія до його скарг на розширення НАТО у Східній Європі та обговорення поступок, на які міг би піти Захід. Вся симпатія - і всі пропозиції серед західних лібералів про те, що Путіну слід надати презумпцію невинуватості, - випарувалися, коли російські танки перекотилися через кордон.