Якщо визначення клептократії третього світу - це країна, де лідери жирують за рахунок народу і нації, то путінська Росія цілком відповідає цьому визначенню.
*Розділ 12
- ГУЛАГ
Кремль проявив досить зворушливу ретельність у виборі трудового табору, до якого мене відправили. Незважаючи на наявність 766 виправно-трудових колоній на вибір, і попри положення російського законодавства про те, що ув’язнені повинні відбувати свій термін у місцях, розташованих неподалік від їхнього рідного міста, мене відправили до табору ІК14/10, розташованого за 3 000 миль від Москви, в Читинській області Сибіру. Середня температура в Читі становить плюс 45 град. Целсія влітку і мінус 45 град. взимку. Наші тюремні бараки були побудовані поруч з териконами уранової шахти, де високий рівень радіації. У російських в’язницях дев’ять з десяти ув’язнених страждають принаймні на одне хронічне захворювання, а кожен третій має симптоми серйозної інфекційної хвороби. Платону Лебедєву, якби це було можливо, було ще важче, оскільки його відправили до віддаленої колонії поблизу міста Харп за Полярним колом, де відстань від Москви майже унеможливлювала відвідування його сім’єю та адвокатами.
Перші кілька місяців, поки ми чекали на суд, я перебував у слідчому ізоляторі 99/1 у Москві. Більшу частину часу в камері, яка була розрахована на чотирьох, перебувало лише троє ув’язнених. Камера була розміром 4 на 5 метрів, включно з туалетною зоною, яка була відокремлена перегородкою і шторкою, хоча й не сягала стелі. Крім унітазу, у нас була раковина з гарячою і холодною водою. Наша камера була досить новою і чистою, з невеликим телевізором, старим, але зазвичай працюючим холодильником і вентилятором. У камері було чотири нари на двох рівнях - як у купе поїзда, тільки з металу. Вікно було заклеєне непрозорою плівкою, а по обидва боки скла були дві металеві решітки, з невеликим вентиляційним віконцем, яке ми могли відкривати. Раз на тиждень нас виводили в душ.
Був кіоск, який ми могли відвідувати раз на місяць. У ньому не було делікатесів, але все найнеобхідніше - молоко, кефір, сметана, яблука, морква, апельсини тощо - було. Ми також отримували передачі з дому, але вони не дуже допомагали. Тюремна адміністрація все перевіряла і мало що пропускала, а те, що пропускали, різали на дрібні шматочки. Головне, що посилка прийшла з дому, що психологічно було дуже важливо і багато важило.
На прогулянку нас випускали раз на день на одну годину. Я гуляв на даху будівлі, як кішка, тому що це було найближче до свіжого повітря, але сонця не було видно, тому що там був навіс. Цілий день грало радіо, і це зводило мене з розуму - поп-музика і нескінченні “листи від слухачів”, які вони транслювали. Вночі світло не вимикали, але до цього можна звикнути. Їжа в тюрмі жахлива. Я не сумніваюся, що вміст жирів і вуглеводів відповідає офіційно встановленим нормам, але те, як вона готується - навіть думати про це не хочеться.
Мені дозволили працювати над документами для захисту в суді - єдиною проблемою було отримання доступу до даних та інформації. У дні, коли я знав, що маю бути в суді, я нічого не їв перед тим, як іти, бо не хотів мати проблем під час нескінченних годин, які мене тримали у тюремному фургоні, а потім у суді, коли охоронці часто не надавали перерви на туалет; замість цього я їв вечорами. Щодня відбувалися обшуки, як особисті, так і в камері. Охоронці були ввічливими, але ретельними. Чотири-шість обшуків щодня - принаймні, це давало змогу відволіктися.
Після того, як ми провели день у суді і отримали очікувані вироки, нас з Платоном відправили в різні табори. Куди і як ви їдете, тримається в таємниці. Наглядачі саджають у спеціальний залізничний вагон, таку собі в’язницю на колесах, розділену на камери з охоронцями, які патрулюють коридор, і лише на якійсь зупинці в дорозі чуєш оголошення: - Поїзд Москва - Чита відправляється з другої колії. - Тоді я зрозумів, куди ми їдемо. Через шість днів, прочитавши цілу сумку книжок, ми приїхали. Я кажу “ми”, але насправді я був єдиним в’язнем у всьому вагоні. Мене вивели з поїзда і зв’язали у візок, щоб відвезти до табору. Там мене змусили пройти між двома шеренгами гавкаючих дворняг, яких стримували солдати. Група офіцерів наказала мені зняти капелюх. Я знав, що наказ був незаконним, бо мав достатньо часу, щоб вивчити закон, але все одно підкорився. Не було сенсу вступати в бійку на порожньому місці. Вони конфіскували всі мої речі, які, як вони сказали, “не дозволені”, і знову ж таки, я не протестував. Головне, що мені залишили книжки і зошити, добряче порившись у них.