Загальні зміни в системі ГУЛАГу з часів Сталіна величезні. Для початку, нікого більше не морили голодом навмисно. Були і є випадки, коли люди помирали від нестачі їжі; на початку двотисячних років існували навіть цілі де-факто “табори голодуючих”, але це скоріше результат конфліктів на місцях, поганого управління або розкрадання продуктів корумпованими чиновниками, ніж офіційної політики уряду.
В’язнів більше не працюють до смерті, використовуючи рабську працю. Іноді існує навіть протилежна проблема - табори, де взагалі немає роботи. У таких місцях в’язні одурманюються, як тварини, і втрачають усі свої соціальні навички (якщо вони взагалі були). Сьогодні за невиконання роботи нікого не карають, але спроби втечі караються дуже жорстоко.
Табірне начальство більше не може вбити в’язня з власної волі, як це було раніше. Побиття і катування можуть мати і мають місце, але вбивати заборонено. Це вимагало б величезної кількості паперової роботи. Ця заборона на вбивство, звичайно, порушується, як і будь-яка інша заборона, але ситуація дуже відрізняється від тієї, коли табірна адміністрація мала необмежене право вбивати своїх ув’язнених.
Умови життя важкі, але вони вже не є вбивчими. Наприклад, взимку в бараках намагаються не допустити зниження температури нижче нуля і подають воду, хоч і холодну, щоб в’язні могли помитися і помити свій одяг. Саме такі “дрібниці” роблять різницю між життям і смертю.
Але все інше в ГУЛАГу залишилося майже без змін. У таборах в’язень не є людиною, він - тварина, хоча його цінність для господаря значно зросла з часів Сталіна. Його не можна вбити, але можна і потрібно бити. Його не можна морити голодом, але й не треба турбуватися про якість його їжі. Вам також не потрібно турбуватися про етичні міркування у поводженні з в’язнем: ви можете і повинні брехати, обманювати, нацьковувати в’язнів один на одного і регулярно демонструвати презирство. Як завжди, є винятки. Є чиновники, які не дозволять собі знущатися над ув’язненими, і є ув’язнені, які не дозволять знущатися над собою. Але так було і в старому ГУЛАГу. Тоді на кону стояло життя в’язня, а зараз - “лише” його здоров’я та шанси на дострокове звільнення.
Здоров’я залишається в Росії пріоритетом “другого ешелону”, а якість охорони здоров’я в суспільстві в цілому залишає бажати кращого, тож можна уявити, наскільки гірше воно в таборах. Особисто мені пощастило двічі, коли я потребував медичної допомоги. Перший раз, коли я лягав під ніж, мене оперував військовий хірург з твердою рукою. Вдруге, коли мені потрібно було накласти шви після ножового поранення, пощастило, що чоловік, який значився стоматологом, виявився лицевим хірургом, і тепер, завдяки йому, шрам на моєму обличчі не помітний. Але мій досвід є винятком. Більш типовим є досвід мого знайомого в’язня, якого жорстоко побили. Його відвезли до медчастини, яка знаходилася по той бік паркану від нашого бараку, тож увечері я крикнув через колючий дріт, щоб запитати, як він. Хтось крикнув мені у відповідь, що йому погано і, ймовірно, він помре. Парамедики надали йому першу допомогу, але більше ніхто нічого для нього не зробив, і тепер він лежав на спині, непритомний. Я сказав адміністрації, що якщо людина помре, я не буду про це мовчати. Через годину з міста приїхав лікар. Телефон у медчастині не працював, тому весь табір спостерігав, як лікарю довелося бігти спочатку до диспетчерської, а потім чекати на швидку, щоб забрати його. Ми затамували подих. У нього був розрив селезінки, і поки його поклали на операційний стіл, він втратив більше двох літрів крові від внутрішньої кровотечі, але в’язня вдалося врятувати.
Сьогоднішній ГУЛАГ можна пережити, хоча місце людини у світі таборів залежить від неї самої. Не можна дозволяти собі боятися. Результатом цього є жахливе життя, і я не перебільшую, коли кажу, що це може здатися долею, гіршою за смерть. Щодо смерті, то люди дійсно помирають у таборах, хоча й не в загрозливих кількостях.
Табори мають свої переваги перед в’язницею. Ти можеш бачити сонце і до тебе приходять на побачення. Чотири рази на рік, кожного разу на три дні, тебе може відвідати сім’я, і ти проводиш їх у кімнаті, яка трохи нагадує провінційний готель. У в’язниці побачення відбуваються тільки по домофону, через скло і ґрати. У таборах ти бачиш свою матір, дружину чи доньку, можеш доторкнутися до них, поцілувати, обійняти. Таке блаженство. Час пролітає в одну мить.