Протягом місяця ми створили КІБ НТП Банк (пізніше названий банком “Менатеп”), один з перших приватних російських банків з 1917 року, зі статутним капіталом у 100 000 рублів і затвердженою кредитною лінією. Це був початок нового світу. Нарешті ми змогли вийти на нові ринки, розробити нові ІТ-рішення та розпочати проекти, над якими працювали рік або й більше. Ми купили службовий автомобіль і переїхали у велике приміщення. Я почав носити костюм і краватку, і ми одразу стали схожими на дорослий бізнес.
Кредитні гроші та радість від того, що ми маємо власний банк, трохи запаморочили нам голову. Ми взялися за кілька дивакуватих проектів, включаючи імпорт коньяку “Наполеон”, але ми не дуже добре зналися на чомусь, окрім нашої основної спеціалізації. Комп’ютери та ІТ залишалися нашою опорою, особливо коли ми знайшли спосіб для наших клієнтів купувати і продавати їх у твердій валюті, тобто використовувати стабільні іноземні валюти, а не рублі. На той час рубль був неконвертованим - його не можна було використовувати для покупок за межами Росії, тому можливість торгувати доларами та іншими іноземними валютами була додатковою перевагою. Зрештою, ми заробляли стільки валюти, що мене викликали до голови державного банку Віктора Геращенка, який хотів знати, як ми це робимо. Я все йому пояснив, він переглянув нормативно-правові акти, сподіваючись нас підловити, але врешті-решт мусив визнати, що ми не порушували жодних правил.
Інтерв’ю на піку моєї кар’єри в бізнесі
- *
Ми досить добре використовували будь-які можливості, які дозволяли правила. Оскільки в Радянському Союзі ніколи не існувало приватного підприємництва, люди просто визнали, що це неможливо: керівним принципом радянського законодавства було “все, що не дозволено, заборонено. - Але новий дух підприємництва Горбачова змінив цей принцип на “дозволено все, що не заборонено. - Ми повірили йому на слово.
Ми просунулися в так багато сфер ІТ-постачання і завоювали так багато ринків, що кілька урядових відомств, включаючи Радянський комітет з науки і техніки, зацікавилися нами як прикладом успіху нової економічної політики. Саме тоді, коли ми працювали на них, нами зацікавилася московська мафія.
Організовані злочинні угруповання існували завжди, але набагато потужнішими вони стали в епоху перебудови. Це був час, коли мафія переходила до рук бізнесменів як до чогось само собою зрозумілого. У нашому випадку з нами зв’язалися представники Ізмайловського злочинного угруповання, які запросили мене на “дружню бесіду” і запропонували “захист” від своїх поплічників. Як ви можете собі уявити, я поводився якнайкраще. Я розмовляв ввічливо і шанобливо і домовився, що ми будемо на зв’язку.
Повернувшись, я написав до місцевого управління КДБ (тоді саме КДБ очолював боротьбу з організованою злочинністю), де у нас були хороші контакти - вони відповідали за хіміко-технологічний інститут ім. Менделєєва, де я був студентом, наш офіс знаходився на їхній території і, крім того, у нас було багато клієнтів з оборонної промисловості, тож вони звернули на нас увагу. Це було останнє, що ми чули про ізмайловську мафію. Через роки я дізнався, що начальник відділу по боротьбі з організованою злочинністю обласного КДБ поговорив з мафією і сказав їм, що наші контракти з офіційними державними установами означають, що ми поза зоною досяжності. Так все працювало в ті часи. Були нескінченні повідомлення про підриви приміщень і перерізання горла підприємцям, але у мене ніколи не було проблем. Можливо, мені варто було більше хвилюватися. Кілька разів мене попереджали, що на мене замовили вбивство, тож я найняв кількох охоронців, але ніколи не платив за “захист”. Я сказав своїм співробітникам, що не хочу ніяких інструктажів з безпеки, щоб спробувати залишитися в невіданні. Я не хочу жити в страху.
- **~
Мій син Павло народився, коли ми з першою дружиною були ще студентами. Ми були дуже молоді, часи були важкі, шлюб не склався. Річ у тім, що я зустрів іншу. Це сталося, коли я працював заступником секретаря комсомолу в хіміко-технологічному інституті імені Менделєєва. Мені було 23, Інні - 17, і вона досить насторожено ставилася до цього зухвалого хлопця з великими амбіціями, але я з першої ж миті зрозумів, що кохаю її і хочу бути з нею до кінця життя. Я з’їхав зі своєї сімейної квартири і спав у машині, поки Інна не зглянулася наді мною. Зараз ми живемо разом вже четвертий десяток років, маємо дорослу доньку і хлопчиків-близнюків. У своєму діловому житті я завжди відчував, що тримаю все під контролем, але я дізнався, що кохання набагато менш передбачуване.