Якщо Захід хоче захистити себе від загрози зі Сходу, було б помилкою намагатися послабити або розвалити Росію. Наслідком цього стане внутрішня боротьба за владу в Росії з передбачуваним результатом - владу захопить найжорсткіший, найбезпринциповіший автократ, який, щоб зберегти своє становище, неминуче спровокує конфронтацію із Заходом. Щоб уникнути цього, нам потрібно, щоб демократичні держави Сходу і Заходу працювали разом. Конкуренція і співпраця з сильною Росією є набагато кращим рішенням для всіх. Як географічний сусід і сестринська цивілізація, майбутня Росія може бути або частиною проблеми, або стати частиною вирішення набагато більших проблем. Створення російської громадянської держави є найбільшою метою, до якої історично прагнув народ Росії, але вона ще не досягнута. Завдяки більшій інформаційній свободі, Інтернету, соціальним мережам, міжнародним подорожам і все більш інтегрованому світовому співтовариству це завдання стає можливим.
*Розділ 18
ЕКСПАНСІОНІСТСЬКІ МРІЇ
Що б не говорили політики, зовнішньополітичний порядок денний усіх країн ґрунтується на власних інтересах. Політичні лідери можуть заявляти, що вони вживають заходів для підтримки інших народів і допомоги у виправленні моральних помилок, але альтруїзм рідко є справжньою мотивацією.
Коли Захід направив підтримку антиасадівській опозиції в Сирії, це була гра, спрямована на посилення власної присутності там. Коли Володимир Путін відправив російських військових на захист Асада, він робив те ж саме. Це був не моральний хрестовий похід, а армрестлінг між Сходом і Заходом. Різниця полягала в тому, що Путін грав більш безжально і цілеспрямовано, і його цілями були не стільки інтереси російської держави, скільки продажний егоїзм його кліки наближених. З іншого боку, західні лідери були обмежені тиском з боку парламентів і критичних голосів у себе вдома, на відміну від Путіна.
Метою Путіна завжди було забезпечити для себе і свого оточення сильну позицію у відносинах із Заходом, яка дозволить йому утримувати владу в Росії без критики методів, які він використовує, легітимізувати свою владу вдома через визнання за кордоном і переконати російських громадян у тому, що країна оточена ворожими силами. Захід дозволив йому це зробити. США пішли з Сирії, залишивши поле бою силам Кремля, а американські коливання щодо майбутнього НАТО залишили країни Балтії та інші в тривожній невизначеності. Можливо, НАТО і наблизилося до порогу Росії, але воно більше не стримує Кремль.
Невдовзі після того, як Джо Байден став президентом США, американський інтерв’юер запитав мене про мою думку щодо зовнішньополітичних намірів Володимира Путіна і про те, чи ймовірно, що його агресія проти сусідніх країн продовжиться. Я бачив, що мій співрозмовник був стурбований шкодою, яку Кремль завдає перспективам миру в усьому світі, але я не міг запропонувати йому нічого, що могло б його заспокоїти. Моя оцінка, сказав я йому, полягає в тому, що Путін - колишній агент КДБ, який шкодує про втрату СРСР і поставив собі за мету відновити контроль над якомога більшою частиною колишнього Радянського Союзу.
Коли мій інтерв’юер запитав мене, що Захід може зробити, щоб стримати ескалацію міжнародної конфронтації, моя відповідь була такою ж похмурою. Я передбачив, що Сполучені Штати нічого не зроблять, за винятком, можливо, запровадження ще кількох санкцій. Відсутність рішучості у демократів дала б Трампістській фракції Республіканської партії достатньо підстав для того, щоб побити Байдена і заявити, що США тепер очолює слабкий і некомпетентний президент. Що стосується Європи, то я очікував, що ЄС зробить ще менше, ніж США, оскільки Німеччина, єдина країна, чия думка дійсно має значення, не хоче відштовхувати Кремль і ризикувати поставками російського газу або закриттям російських ринків для німецьких промислових товарів. Наслідком слабкості Заходу, на мою думку, буде подальше заохочення Путіна в його кампанії зовнішнього експансіонізму. Мені неприємно констатувати, що всього через рік після моїх зауважень американському журналісту мої прогнози підтвердилися вторгненням Путіна в Україну.
Наміри Путіна, очевидно, обертаються навколо отримання контролю над все більшою і більшою територією з причин, які, чесно кажучи, мають дуже мало сенсу. Навіть якщо він досягне своєї мети, Росія не стане краще, ніж раніше: вона візьме на себе відповідальність за більшу територію, яка їй не потрібна, і за більшу кількість людей, більшість з яких будуть незадоволені і ображені в політичному, економічному і соціальному плані.