Російське військове втручання в Сирії мало схожий ефект. Річ у тім, що російське суспільство апріорі мало цікавиться Сирією та Близьким Сходом, а це означає, що Путін має вільні руки, щоб робити там все, що йому заманеться. Єдиною проблемою було б, якби російських солдатів почали вбивати, тому Путін вчинив розумно. Він підтримує фікцію про те, що російських чобіт ніколи не буде на Сирійській землі, і в той же час досягає своїх цілей за допомогою розгортання сотень “приватних” військ, які в основному належать до ПВК “Вагнер Груп”, контрольованої його соратником Євгеном Пригожиним.
Фікція російської “непричетності” була викрита в лютому 2018 року, коли від 300 до 500 найманців “Вагнера” з танками і польовою артилерією атакували опорний пункт Сирійських демократичних сил, переважно курдського ополчення, тісно пов’язаного з очолюваною США коаліцією проти ІДІЛ, неподалік від міста Хашам. Американські радники, які працювали з курдами, запросили повітряну підтримку США, і розпочалася повномасштабна битва. Американська артилерія, винищувачі та гелікоптери наносили удари по військах, що атакували, і за оцінками Пентагону, їхні втрати склали понад 100 осіб. Це була перша пряма конфронтація між американськими і російськими військами з часів закінчення холодної війни з потенціалом катастрофічної ескалації.
У міру зростання міжнародної напруженості Путін продовжував заперечувати будь-яку інформацію про цю операцію і взагалі про наявність російських бойовиків на Сирійській землі; але звіти американської розвідки розповідали іншу історію. За даними Вашінгтон Пост, таємні російські комунікації, перехоплені спецслужбами, показали, що Пригожин отримав дозвіл на проведення атаки від високопосадовців у Кремлі. Як повідомляється, Пригожин хвалився міністру з питань президента Башара Асада, що він “отримав дозвіл на… швидку і потужну операцію, - яка має розпочатися на початку лютого. За його словами, це буде “приємною несподіванкою” для Асада; а Сирійці, у свою чергу, пообіцяли Пригожину, що він буде належним чином винагороджений за свої послуги.
Спочатку все заперечуючи, Міністерство закордонних справ Росії було змушене змінити свою версію, врешті-решт визнавши “кілька десятків” російських жертв, вбитих або поранених під час атаки. Пораненим було “надано допомогу в поверненні до Росії, де вони зараз проходять лікування в низці лікарень. - Заперечення Кремля було напружене до межі. - Російські військовослужбовці не брали участі в жодній якості (в операції), - стверджував речник, - і жодна російська військова техніка не використовувалася. - Військовослужбовці були лише “російськими громадянами, які поїхали до Сирії за власним бажанням з різних причин… і міністерство не має повноважень коментувати обґрунтованість або законність їхніх індивідуальних рішень.
Як і у випадку з усіма іншими конфліктами, які він провокує по всьому світу, Путін розглядає Сирію як засіб шантажу Заходу. Напруженість навколо протистояння і загроза, яку воно становить для глобальної стабільності, змушують американців оборонятися; вони змушені сідати за стіл переговорів з Путіним на вигідних для нього умовах. Чого хоче Путін від цих переговорів? В ідеалі, він хоче повернення до старих часів, коли світ був поділений на визнані сфери впливу, що дозволяло Москві і Вашингтону зберігати автономію дій у своєму секторі земної кулі з гарантією невтручання у справи один одного. Найголовніше, такий результат забезпечив би безкарність Путіна і його найближчого оточення, які могли б безперешкодно подорожувати і витрачати свої гроші в будь-якій точці земної кулі.
Коли західні країни слухняно сіли за стіл переговорів після російської інтервенції в Грузії, Сирії та на Донбасі, вони припускали, що Путін поділяє їхнє прагнення знайти рішення, припинити війни, які спричиняли і продовжують спричиняти людські страждання і забирати людські життя. Але головним мотивом Кремля в переговорах зі США та ЄС було забезпечення для себе кращої стратегічної позиції, що часто означало просто заморожування конфлікту. Наприклад, протистояння на Донбасі ретельно затягувалося Москвою як засіб підриву незалежності України. Путін вдавав перед Заходом, що прагне дипломатичної угоди, яка б задовольнила всі сторони, і переконував ЄС включити його в переговори як миротворця, тоді як насправді він був підбурювачем і розпалювачем війни. Докази того, до чого все це призвело, тепер очевидні для всього світу - і ми ще далеко не дійшли до кінця.