— Нi! Нi! — засмiявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?
— …"Час — не хата, на мiсцi не стоїть", — так каже мiй дiд Грицько.
— То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку — пам'ятi й уявi… А про гiпноз ти чув коли-небудь?
— Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гiпнотизують i… вона робить не те, що хоче.
— Ну, не зовсiм так, але… Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.
Менi стало моторошно, але й страшенно цiкаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.
Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою i якоюсь невагомою рукою.
— Не бiйся, Стьопо! Тобi зовсiм нiчого не загрожує. Що б не вiдбувалося, якi б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тодi не було. Ти будеш тiльки свiдком. Розумiєш?
— Р-розумiю, — сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.
— Ти не вiдчуватимеш пi холоду, нi тепла, нi голоду, нi болю — нiчого. Ти зможеш легко злiтати в повiтря, мчати з будь-якою швидкiстю, не знаючи втоми, прослизати у найменшi шпарки. Адже тебе тодi не було. I тiльки в тому разi, якщо ти раптом захочеш втрутитися в подiї i втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матерiальним. I тодi вже вiдчуєш i холод, i голод, i бiль. I зможеш забитися, обпектися, порiзатися… Але навiть тодi нiчого страшного з тобою не станеться, не бiйся. Просто в разi небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, i ми повернемося в сьогоднiшнiй день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нiчого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двiчi в один i той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливiшим у розкриттi таємницi. Розумiєш?
— Розумiю, — механiчно сказав я, не розумiючи, однак, про яку все-таки таємницю вiн говорить, але страшенно зацiкавлений.
— Ти тiльки ходи за мною всюди i не губи мене з поля зору. Це прохання до тебе. Бо менi потрiбна буде твоя допомога. Ти ж мусиш допомогти менi розкрити таємницю. Таємницю, над якою я б'юся все своє життя. Ти готовий?
— Готовий.
— Не боїшся?
— Не боюся, — сказав я, вiдчуваючи в грудях холодок, як на краю прiрви,
— Тодi — увага! — Чак злегка стиснув свої пальцi, якi тримали мою руку, — i наче електричний струм пробiг по моїй руцi.
В очах у мене потемнiло.
Бом! — ударив у головi дзвiн.
I враз — немов увiмкнули на повну потужнiсть радiоприймач: зашумiло, загаласувало, зарепетувало навколо багатоголосо…
РОЗДIЛ IV
Перша подорож у минуле. — 1912 рiк. — Базар. — Колишнiй клоун П'єр
Стороженко виручає Чака
Я навiть не спостерiг тiєї митi, коли раптом цирк зник з моїх очей i я опинився на базарi, серед сотень людей, якi сновигали туди й сюди, серед галасливих перекупок i мордатих продавцiв, що бундючно позирали з-за прилавкiв, серед рухливого строкатого натовпу у незвичних, тiльки в кiно бачених дореволюцiйних сiряках, чумарках, довгих, до землi, складчастих юпках та сукнях, у широкополих капелюшках, котелках i кашкетах з лакованими козирками.
Посеред базару височiла обшарпана, облуплена церква з п'ятьма, певно, колись визолоченими, а тепер потемнiлими, облiзлими банями i квадратною, пiд гостроверхим ребристим дахом, дзвiницею. (Мабуть, та сама Залiзна церква, про яку згадував Чак.) Анавколо неї у безладдi купчилися збитi з дощок якiсь неоковирнi рундуки, прилавки з дашками i бездашкiв, крамнички й сарайчики.
Усе навколо галасувало, кричало, вищало, торгувалося, сварилося, лаялося, закликало, припрошувало, розхвалювало на всi заставки свiй товар.
— Кому сало? Кому сало? Даю з походом, беру мало!
— Огiрочки! Огiрочки! Помiдорчики! Кращi на всьому базарi!
Кращi на всьому базарi!
— Капуста! Капуста!
— А хто забув купити петрушки? Хто забув?
— Тiльки в мене! Тiльки в мене! Спецiї-присмаки, заморськi трави для будь-якої приправи!
— Кому кендюх? Кому кендюх? Навались, у кого грошi завелись!
I серед усього цього крикливого багатоголосся тоненький дитячий голосок:
— Кому води холодної? Кому води холодної?
Чорне замурзане хлоп'я, одставивши руку, в якiй затиснута кружка, аж згинається пiд вагою великого вiдра. У вiдрi плаває квадратна дощечка, щоб не розхлюпувалася вода.
— Пара гiпсових венер! Пара гiпсових венер! Одна — Наполеон! Друга Архiмед! — вигукує патлатий молодик, тримаючи в руках неоковирнi статуетки. Де Наполеон, а де Архiмед, второпати було неможливо.
А он цiла вистава.
Лисий дядечко, театрально розмахуючи руками, виголошує:
— Вас запросили в пристойний дiм. У вас прекрасний настрiй. Ви в новому костюмi. Ви почуваєте себе паризьким дендi. Ви заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. I раптом — о жах! кошмар, о боже правий! необережним жестом руки дама лiворуч перевертає на вас тарiлку з борщем. О, неба херувими! Страшними плямами вкритi пiджак, i брюки, i жилет. Ай-ай-ай! Тепер ваш костюм нi носити, нi пропити, нi продати, нi програти, нi заставити в ломбардi. Ви нещаснi!… Але… Не впадайте в панiку! Ви купуєте в мене чудодiйну пасту «Унiверсал». Кiлька хвилин i — о диво! — плями зникають. Ваш костюм знову новий. Тепер його знову можна i носити, i пропити, i продати, i програти, i заставити в ломбардi. Ви знову паризький дендi. I знову заливаєтесь соловейком, упадаючи за дамами. Щастя повернулося до вас. Дивiться! Я демонструю це диво на ваших очах! О! — Вiн заляпував полу свого сiряка чимось чорним, тут же тер її «Унiверсалом» — i пляма зникала. А коли на нього не звертали уваги, вiн зненацька, нiби ненароком, заляпував сюртук якомусь перехожому, голосно, скрикував: "Ах, пардон, пардон! Я зараз", — i одразу ж виводив пляму.
Мене так захопило асе це, що я навiть забув про Чака. I тiльки тодi, коли його рука легко стиснула мою, я обернувся. За руку мене тримав худорлявий хлопчик одного вiку зi мною у гiмназичнiй, трохи завеликiй на нього формi, у гiмназичному кашкетi, що насувався йому на вуха. Я одразу впiзнав його — по очах, по усмiшцi i по родимцi над верхньою губою. Хоча дуже дивно було дивитися на хлопця, мого однолiтка, який щойно, хвилину тому був дiдусем.
Вiн ще раз легко стиснув мою руку, ледь помiтно кивнув, одпустив мене i пiшов по базару. Я — назирцi за ним.
Я йшов якось дуже легко й нечутно, наче плив у повiтрi. Так ходять тiльки увi снi або, може, ще в космосi, у невагомостi. Я спершу боявся наштовхнутися на когось, але нi на кого не наштовхувався. Легко обминав усiх, прослизаючи навiть там, де, здавалося б, не мiг прослизнути.