— Облиш, Геракле, тут усі свої! — засміявся дідусь. — Ось яка справа… Ми живемо в найкращому зі світів, це зрозуміло… Але ці чудові діти, люди, як ти бачиш, прибули до нас із інших вимірів, з інших світів. Там у них на священний перехід між світами чатують небезпеки. Ми ж позбавлені їх через мою мудрість і твою хоробрість. Чим можна допомогти нашим друзям? Яку хитрість ти вигадав, аби не підпускати, скажімо, сестер Горгон, особливо Медузу, до Великого Проходу?
— Та як сказати… — зашарівся Геракл. — Медузою займається Персей, а я ж даю раду з Лернейською гідрою…
— Ти знову все наплутав, Зевсе, — втрутилася Гера. — Адже Великий Прохід між світами захищає винахід майстра Дедала і його сина Ікара!
— О, Зевсе! — вигукнув сам Зевс. — Я став геть забудькуватим! Вибачайте, діти, — склероз!
І Зевс почав викликати Дедала та Ікара, щось примовляючи й розмахуючи руками. Невдовзі з хмаринки, що прилетіла до хати, вийшли два майстри.
— Вітаю товариство! — протер заспані очі Дедал. — Викликали?
— Авжеж! — випередила Зевса Гера. — Старенькі ми вже, от і забули, як охороняється від сторонніх і лихих богів та людей Великий Прохід до інших світів!
— Так, — сумно додав Зевс, — забули! А ми ж маємо допомогти порадою двом маленьким мандрівникам!
— А, он воно що! — зрадів не менш заспаний І кар. — Усе просто: Чарівне Ліжко Переміщення у Великому Проході ми забудували, оточили нашим чудовим винаходом — Лабіринтом. Ось документи. Виконавці: виконроб Дедал і підмайстер Ікар; замовник: цар Мінос; кошти — від Зевса Громовержця. Підписи, печатки… Все, як належить!
— О, боги! — здивувався Зевс. — Я й справді все забуваю! Так, Лабіринт і сам по собі є надійним охоронцем усіх секретів! Прошу, Дедале й Ікаре, покажіть його шановним… е-е-е…
— Владові й Оленці! — підказала Оленка.
— Так! Саме це я й хотів сказати! — зітхнув із полегшенням Зевс. — Майстрів я зараз сам відішлю до Лабіринту, а вас віднесе туди моя конячка…
— Кінь — віднесе? — не зрозумів Влад.
— Пегасе! — замість відповіді гукнув Зевс.
І вмить перед дітьми постав знаменитий крилатий кінь. Без зайвих розмов діти вмостилися на його широкій спині й, помахавши на прощання Зевсові та Гері, полетіли через море на острів, що зеленів на обрії.
На острові їх уже чекали Дедал та Ікар. Майстри стояли перед великим пагорбом біля входу до якогось підземелля. Там і була заплутана низка ходів, глухих кутів, коридорів і кімнат, що звалася Лабіринтом.
— А Мінотавр там є? — з острахом запитала Оленка.
— Ну, що ви! — усміхнувся юнак Ікар. — То ми з батьком розповідаємо вигадки про страховисько, аби діти не шастали, де не слід.
— Але ми мусимо показати вам Лабіринт, бо крім плутанини ходів, там є ще секрети, які не дозволяють стороннім дістатися Великого Проходу.
— Чи не взяти нам нитку і тягти її за собою, як це зробила Аріадна, щоб не заблукати в Лабіринті? — запитав Влад.
— То зайве! — запевнив Дедал. — По-перше, ми вас не покинемо, а по-друге, пам’ятаємо весь Лабіринт, як свою оселю!
— Гаразд, тоді ходімо! — погодилася Оленка і дістала негаснучий ліхтарик.
Майстри й діти рушили темними коридорами. Лише смолоскипи в руках Дедала та Ікара й ліхтарик Оленки освітлювали звивисті ходи Лабіринту.
Просувалися доволі швидко, адже провідники й справді знали Лабіринт. І, попри побоювання Оленки, минуло не так багато часу, коли мандрівники підземеллям зупинилися перед залізними дверима з двома рядами кнопок і літер на них.
— Ось, — гордо сказав Ікар, — наш із батьком винахід. Навіть якщо хтось і дійде до цих дверей, — чи тут, зовні, чи звідти, прибувши з іншого, невідомого нам світу, — пройти він не зможе. Бо треба знати шифр, код, набравши який на цих ґудзиках, можна буде розчинити двері.
— Гм… — мугикнув Влад, він був розчарований тим, що побачив. — У нас таке є на дверях багатьох будинків. Це кодовий замок… То це і є той секрет, про який ви казали?
— Так! — Дедал був вочевидь ошелешений почутим. — У вашому світі такі замки — звичайна річ? О, тоді ми схиляємо голови перед вашими видатними вченими і майстрами! Ваш світ досяг величезних успіхів у науці й техніці!
— Деякі успіхи є, звичайно, — скромно додала Оленка. — Проте нам би хотілося пройти до Крісла Переміщення, аби повернутися додому.
— Здається, хтось казав про Ліжко Переміщення? — уточнив Влад.
— Так, друзі, за цими дверима стоїть саме Ліжко! — сказав Ікар.
— А оскільки ви добрі прибульці з далеких світів, то, гадаю, вам можна назвати секретне слово, що відмикає двері. Слід натиснути кнопку під певною літерою і скласти заповітне слово.
— Це слово, — засяяв усмішкою Ікар, — ЗЕВС!
Влад лише знизав плечима, а Оленка натиснула відповідні кнопки. Двері розчинилися. Всі увійшли до просторої зали. Посеред неї було узвишшя зі щирого золота. Проте ніякого ліжка чи крісла, навіть стільчика ніде не було!
Діти розгублено дивилися на не менш розгублених майстрів.
Раптом Дедал ляснув себе по лобі.
— Це ж винахідник Дамаст на прізвисько Прокруст забрав Ліжко Переміщення на ремонт! Було багато нарікань на розмір ліжка. От він і взявся його полагодити за старовинними кресленнями.
— А як же нам тепер бути? — знітилася Оленка.
— М-м-м… Зараз щось придумаємо, — замислився Ікар.
Тим часом Влад зійшов на узвишшя і поглянув угору.
— Оленко, — сказав він, — просто над головою в мене якийсь дивний тунель. Може, це одна зі світових «червоточин», що веде до інших світів?
— Але де ж тоді Ручка Переміщення? — запитала вона.
— Не бачу нічого схожого на ручку… — оглядався Влад. — Утім, тут, на цьому узвишші, є дві виїмки, западини, дуже схожі на відбитки тіл. Може, слід лягти у них?
— Ви не знаєте, звідки ті заглибини? — запитала Оленка в Дедала та Ікара.
Ті заперечливо похитали головами. Оленка піднялася до Влада. Справді, дві заглибини неначе були створені за формою і зростом для них.
— Спробуймо? — запитав Влад у Оленки.
— А що лишається? — зітхнула вона.
Діти не встигли як слід лягти в заглибини й попрощатися з майстрами Лабіринту, коли якийсь вихор підкинув їх і поніс невідомо куди в рожевому тумані…
Корабель її Величності
…За мить мандрівники невідомими світами шубовснули у воду. Вона була тепла й солона. Діти легко змогли триматися на воді, а потім спробували потроху плисти. Коли марево розвіялося, Влад і Оленка побачили, що вони в якомусь морі. Неподалік від них височів дивний корабель — наче дерев’яний, але сучасний за формою.
— Люди за бортом! — почули діти чийсь вигук англійською мовою.
Два рятувальні кола на довгих мотузах опинилися біля них, і малі шукачі пригод ухопилися за коркові кружала. Відтак Оленку і Влада підтягнули до високого борту судна. Один із матросів спустився по трапу до дітей. Він допоміг спочатку Оленці, а потім і Владові піднятися стрімкими сходинками на корабель.
Оленці подав руку якийсь офіцер, пильно глянув на неї й запитав:
— Із маленькою леді все гаразд?
— Так, — відповіла дівчинка.
А офіцер уже допомагав Владові.
— Сер? — запитально дивився він на хлопчика.
— Все о’кей, — відповів Влад.
— Чудово! — полегшено зітхнув чоловік у формі. — Я можу доповісти капітанові Френсісові Лістеру про врятування юних леді й джентльмена…
— Олена, — чомусь поважно сказала дівчинка.
— Влад, — серйозно додав хлопчик.
— О, дуже приємно. Вибачте, я не назвався першим — Джозеф Ґарді, заступник капітана морського флоту її Величності Королеви на бойовому судні «Вікторія». Зараз я проведу вас до приміщення, де ви зможете перебратися в сухий одяг.
Дорогою до кают Влад встиг зауважити:
— Ось що означає Переміщення навмання — знову потрапили бозна куди…
— Що будемо робити? — прошепотіла Оленка.
— Шукати нормальну обсерваторію. Але перш за все слід зрозуміти, де ми, що це за люди… І діяти відповідно.
— Тільки б вони не були піратами! — зітхнула Оленка.